Слава ЗСУ!

“Циліндри!” – сказав він – “Кумедно шо ти згадав про них. Та сама думка прийшла до мене в голову лише учора, сам не знаю чому. Я просто собі міркував, я не бачив їх вже роки. Вже давно вийшли з ужитку вони. Останнього разу я надівав такого на похорони своєї невістки. І це було – ну, я не можу пригадати точної дати – але це повинно було бути десь п’ятдесят років тому. Звичайно ж його вдягали лише за відповідного випадку, ти ж розумієш.”

“Це не дуже важливо щодо циліндрів,” – продовжував терпляче Вінстон – “Уся сіль у тому, ці капіталісти – вони та деякі адвокати та священики та ще дехто хто жив в таких же умовах – були володарями усієї Землі. Усе що тільки існувало було спрямоване на задоволення їхніх примх та потреб. Ви – звичайні люди, роботяги – були рабами. Вони могли чинити з вами так як їм цього заманеться. Вони могли відправити вас кораблем до Канади наче якесь бидло. Вони могли злягатися з вашими доньками якщо б тільки цього забажали. Вони могли наказати висікти вас чимось, що називали кішка-дев’ятихвістка. Ви повинні були знімати капелюха коли проходили повз них. Кожен капіталіст подорожував з цілою зграєю лакеїв які …”

Старий чоловік знову посвітлішав.

“Лакеї!” – сказав він – “Саме цього слова я наразі не чув дуже давно. Лакеї! ЦЕ постійно повертає мене назад, це так. Я пригадую, ох бісову прірву років тому – я зазвичай ходив до Ґайд Парку в неділю удень, шоб послухати шо ці типчики там патякають. Армія Спасіння, Римокатолики, Євреї, Індійці – усі хто тільки міг там були. І там був один типчик – ну я не можу назвати тобі його імені проте він насправді був дуже потужним промовцем. Добрячої ж прочуханки він їм задав!Лакеї! – казав він – Лакеї буржуазії! Холопи правлячого класу! Паразити так він ше називав їх. І гієни – безсумнівно він ше називав їх гієнами. Звичайно ж це він звертався до Лейбористської Партії, ти ж розумієш.”

Вінстон мав таке відчуття, що вони ніби розмовляють по зіпсованому телефону.

“Що я насправді хочу дізнатися так це ось що,” – сказав він – “Чи відчуваєте ви що маєте більше волі зараз ніж у ті дні? Зараз ви почуваєте себе більше людиною? У старі часи, ці багатії, ці люди з самої верхівки…”

“Палати Лордів,” – додав несподівано поринувши у спогади старий чоловік.

“Палати Лордів, якщо вам так більш до вподоби. Все про що я запитую це, чи відносилися ці люди до вас як до нижчої істоти тільки тому що вони були багаті, а ви бідні? Чи це дійсно так, що коли ви зверталися до них мали називати їх “Сер” та знімати свій капелюх коли проходите повз них?”

Старий чоловік здавалося глибоко замислився. Він випив приблизно чверть свого пива перш ніж відповісти.

“Так,” – відповів він – “Їм подобалося коли ти торкався свого капелюха вітаючись з ними. Це було шось на зразок виказування поваги. Я звісно з цим особисто не був згоден, але робив так дуже часто. Мусив робити, як ти міг би сказати.”

“І чи було це звичайним – я лише цитую те що прочитав у підручниках з історії – було це звичайним, що ці люди та їх слуги зіштовхували вас із тротуарів у стічні канави?”

“Один з них штовхнув мене одного разу,” – сказав старий чоловік – “Я добре це пам’ятаю, так ніби це було вчора. Це була Ніч Змагань з Веслування – вони ставали жахливо бешкетними та буйними у Ніч Змагань з Веслування – і я налетів на якогось молодого типчика на Шафтесбері авеню. Досить галантного, він був вдягнений у сорочку, циліндр та чорне пальто. Він петляв зиґзаґами по тротуару і я налетів на нього наче ненавмисно. Він сказав : Чому ти не дивишся куди ти йдеш? А я сказав : Ти шо вважаєш шо придбав собі цей чортів тротуар? А він сказав : Я відкручу твою чортову довбешку геть, якщо будеш тут зі мною сперечатися. А я сказав : Ти в зюзю п’яний. Я наваляю тобі і оком не змигнеш, сказав я. І ти не повіриш, він поклав свої долоні мені на грудки та штовхнув мене, добряче так шо я трохи під колеса автобуса не втрапив. Ну, я був дуже молодий у ті дні, і я збирався наваляти йому як слід, лише …”

Відчуття безпорадності оволоділо Вінстоном. Спогади старого чоловіка були нічим іншим як купою сміттєподробиць. Будь-хто міг розпитувати його цілий день і не отримати жодної корисної інформації. Партійні розказні все ще могли бути і правдою, принаймні частково : вони могли навіть бути цілковито правдиві. Він зробив останню спробу.

“Можливо я не чітко висловився,” – сказав він – “Що я хочу сказати так лише це. Ви дуже довго жили; половина вашого життя пройшла до Революції. У 1925 році, наприклад, ви вже були достатньо дорослі. Чи можете ви сказати з того що пам’ятаєте , чи те життя у 1925 році було краще чи гірше ніж тепер? Якщо ви б могли обирати, чи обрали б ви жити тоді або тепер?”