Слава ЗСУ!

- Буває, що й не раз.- Вона глянула на щось, за-тиснуте в руці.

- Що там у вас?- поцікавився Монтег.

- Кульбаба. Певне, остання. Я й не сподівалася знайти кульбабу такої пізньої осені. Є така прикмета - потерти нею під підборіддям, чули? Дивіться.- Вона, всміхаючись, доторкнулася підборіддям до квітки.

- Навіщо це?

- Коли залишиться слід,- значить, я закохана. Є слід?

Монтегові нічого не лишалось, як подивитися на її підборіддя.

- Ну що? - запитала дівчина.

- Жовте.

- Чудово! А тепер перевіримо на вас.

- Зі мною нічого не вийде.

- Побачимо.

Не встиг він і ворухнутись, як дівчина тицьнула йому [210] кульбабу в підборіддя. Монтег мимохіть відсахнувся, а вона засміялася.

- Стійте тихо!

Подивившись на його підборіддя, Кларіс насупилась.

- Ну що? - запитав Монтег.

- Як вам не соромно! - вигукнула вона.- Ви ні в кого не закохані!

- Ні, закоханий.

- Але ж цього не видно.

- Я дуже закоханий! - Bin намагався викликати в уяві чиє-небудь обличчя, але марно.- Закоханий!

- О, будь ласка, не дивіться на мене так.

- Це все ваша кульбаба,- мовив він.- Весь пилок перейшов на ваше підборіддя, тож мені не лишилося нічого.

- Так-так, звичайно. Я вас засмутила, еге ж? Бачу, що засмутила... Даруйте, я не хотіла, справді, не хотіла...- Вона легенько торкнулась його ліктя.

- Ні, ні,- поквапливо відповів він.- Усе гаразд.

- Мені треба йти. Скажіть, що прощаєте мені. Я б не хотіла, щоб ви на мене сердилися.

- Та не серджусь я. Хіба що трохи прикро.

- Я йду до свого психіатра. Мене примушують до нього ходити. От і доводиться вигадувати для нього всякі дурниці. Не знаю, якої він про мене думки, але каже, що я справжня цибулина! Мовляв, треба мене облуплювати шар за шаром.

- Мені теж здається, що вам потрібен психіатр,- сказав Монтег.

- Ні, ви так не думаєте. Він зітхнув, а тоді промовив:

- Еге ж, не думаю.

- Психіатр хоче знати, чом це я блукаю в лісі, дивлюся на птахів і ловлю метеликів. Колись я покажу вам свою колекцію.

- Гаразд.

- Вони хочуть знати, як я проводжу свій час. Кажу їм: іноді просто сиджу й думаю. Але не кажу, про що. А іноді кажу, що люблю закинути голову, як оце зараз, і ловити дощові краплини язиком. Вони смачні. Ви хоч раз пробували?

- Ні, я...

- Ви пробачили мені, так? [211]

- Так.- Він замислився.- Так, пробачив. Сам не знаю чому. Ви якась дивна: на вас ображаєшся і легко вибачаєш. То, кажете, вам сімнадцять?

- Так, через місяць виповниться.

- Дивно. Як дивно. Моїй дружині тридцять, але ви з вигляду часом набагато старша. Не можу позбутися цього відчуття.