Слава ЗСУ!

- Вперед!

Монтег відвів очі від поручнів. Звичайно Бітті не сідав за кермо, але сьогодні він правив саламандрою, різко завертаючи на поворотах, нахилившись уперед на високому водійському троні; поли його важкого чорного плаща лопотіли й маяли; він був схожий на велетенського кажана, що мчав над машиною, над мідними й латунними частинами, назустріч вітру.

- Вперед, вперед, щоб зробити світ щасливим, Монтег!

Рожеві щоки Бітті наче світилися в пітьмі. Він жорстоко посміхався.

- Ось ми й приїхали!

Саламандра різко зупинилася. З неї, квапливо й незграбно зіскакуючи, посипалися люди. Монтег стояв, не відриваючи запалених очей від холодних блискучих поручнів, у які судомно вчепилися його пальці.

Я не можу зробити цього,- думав він.- Я не можу ввійти в цей дім.

Бітті (від нього ще пахло вітром, крізь який вони Щойно мчали) стояв поруч.

- Ну, Монтег.

Пожежники, схожі у своїх незграбних чоботях на калік, розбігалися безшумно, мов павуки. Бітті стежив за виразом обличчя Монтега. [281]

- Що з вами, Монтег?

- Послухайте,- повільно промовив той,- ми ж зупинилися біля мого дому.

Частина третя ВОГОНЬ ГОРИТЬ ЯСНО У будинках по всій вулиці засвітилися вікна, загрюкали двері - люди вибігали побачити виставу. Бітті й Монтег дивились, один зі стриманим задоволенням, -другий - не вірячи власним очам, на будинок - головну арену дійства, де жонглюватимуть смолоскипами й ковтатимуть вогонь.

- Ну,- сказав Бітті,- ось ви й маєте те, що хотіли. Друзяка Монтег хотів долетіти до сонця, а тепер, коли обпалив крильця, дивується, як це могло трапитися. Хіба вам не досить було того натяку, коли я прислав механічного пса до ваших дверей?

На застиглому обличчі Монтега не проступало нічого, голова його важко й повільно, ніби кам\'яна, обернулася до сусіднього будинку - темного й похмурого в обрамленні яскравих квітників.

Бітті зневажливо пирхнув.

- Ет, облиште! Невже вас обдурила та маленька зайдиголова зі своїм заяложеним репертуаром? Га, Монтег? Квіточки, метелики, листячко, заходи сонця, хай їм чорт! Усе це занотовано в її картці. Хай мене дідько вхопить, коли я не вцілив у самісіньку точку! Досить подивитися на ваше розгублене обличчя. Кілька травинок і місяць-молодик! Яка нісенітниця! І що доброго вона цим зробила?

Монтег сів на холодне крило саламандри, кілька разів крутнув головою праворуч-ліворуч, праворуч-лі-воруч...

- Вона все бачила. Вона нічого нікому не зробила. Вона нікого не чіпала...

- Не чіпала! Авжеж! А коло вас не крутилася? Ох, ці вже мені благодійники з їхніми витягнутими, святен-ними пиками, з їхнім пісним мовчанням і з єдиним талантом - примушувати людину відчувати себе в чомусь винною. Хай би їх усіх чорти взяли! Наче ото сонце зійшло опівночі, аби і в ліжку не дати людині супокою! [282]