Слава ЗСУ!

Його права рука простягнута уперед. Він підвів її й побачив - на самісінькій пучці середнього пальця чорніла вузенька смужка: автомобіль, промчавши повз нього, торкнувся пучки шиною. З недовірою дивлячись на чорну смужку, Монтег повільно підвівся.

Отже, це не поліція? [293]

Він глянув на бульвар. Порожньо. Ні, не поліція, а просто машина, напхана підлітками, певне, років Дванадцяти-шістнадцяти. Галаслива, криклива, верескливая ватага дітей вирушила на прогулянку; діти побачили чоловіка - він ішов пішки, а це так незвичайно, піша людина в наші дні, й вирішили: Нумо, зіб\'ємо його! І Вони навіть не підозрювали, що це той самий утікач Монтег. Так, просто собі зграя підлітків - надумали покататися місячної ночі, зі свистом промчати миль п\'ятсот і чи шістсот з такою швидкістю, що обличчя замерзає од вітру. Хтозна, чи повернуться вони додому на світанні, і чи будуть живі - в цьому й полягала принадність таких пригод.

Вони хотіли вбити мене,- подумав Монтег. Він стояв, похитуючись; потривожене повітря й пилюга ще вирували навколо нього. Він помацав садно на щоці.- Еге ж, вони хотіли вбити мене, просто так, ні сіло ні впало.

Монтег побрів до ще далекого тротуару, наказуючи ногам рухатись. Якимось дивом він підняв розкидані книжки, але не пам\'ятав, як нахилявся, як збирав їх. Тепер він перекладав їх з однієї руки в другу, наче гравець карти перед складним ходом.

Може, це вони вбили Кларіс?

Він зупинився й подумки повторив: Може, це вони І вбили Кларіс?

Йому захотілося закричати й кинутися за ними навздогін.

На очах виступили сльози.

Він урятувався тому, що впав. Водій вчасно збагнув, навіть не збагнув, а відчув, побачивши розпростерте тіло, що машина, наскочивши на нього на такій швидкості, перекинеться і всі пасажири вилетять геть. А якби Монтег не впав?

Він затамував подих.

У кінці бульвару, за чотири квартали від нього, жук зменшив швидкість, круто розвернувся на двох колесах і тепер мчав назад, тим самим боком вулиці, порушуючи правила руху.

Але Монтег був уже в безпеці, сховавшись у темному , провулку; саме сюди він і йшов - годину чи, може, хвилину. Здригаючись од нічної прохолоди, він озирнувся. Жук промчав повз нього, вискочив на середину бульвару і щез; знову вибухнув сміх, потривоживши нічну тишу, і вщух. [294]

Йдучи в пітьмі провулком, Монтег бачив, як падали й падали з неба вертольоти, мов перші сніжинки майбутньої довгої зими.

Будинок оповивала тиша.

Монтег підійшов із саду, вдихаючи густий нічний росяний запах нарцисів, троянд і вологої трави. Доторкнувся до засклених дверей чорного ходу,- вони були не-замкнені,- прислухався і прослизнув усередину...

Місіс Блек, ви спите? - думав він.- Я знаю, що роблю зле, але ваш чоловік чинив так само з іншими й ніколи не питав себе, добре це чи ні, ніколи не замислювався й не картав себе. А тепер, оскільки ви дружина пожежника, настав і ваш час, вогонь знищить ваш дім за всі будинки, які спалив ваш чоловік, за всіх людей, яких він, не задумуючись, робив нещасними.

Будинок німував.

Монтег сховав книжки на кухні й знову щезнув у провулку. Озирнувшись, побачив: будинок спав, як і досі, темний і спокійний.