Слава ЗСУ!

Монтегові перехопило подих, наче його вдарили кулаком під груди.

Механічний пес повернув і кинувся бігти провулком, геть від Фаберового дому. [301]

Монтег глянув на небо. Вертольоти наближалися щільною зграєю, наче мошва, що злітається на світло.

Монтег насилу змусив себе пригадати: це ж не якась вигадана сценка, що привернула його увагу на шляху до річки; це він сам дивиться, як розігрується його власна шахова партія.

Він голосно закричав, щоб прийти до тями і відірватись од вікна останнього будинку на цій вулиці, від того, що він бачив там. До дідька! І він побіг. Провулок, вулиця, провулок, вулиця, і, нарешті, запах річки. Підняв ногу, опустив, лівою, правою. Якщо зараз на нього наведуть телевізійні камери,глядачі побачать двадцять мільйонів Монтенгів, що біжать,- як у давньому кіно-водевілі з поліцаями і злочинцями, з переслідувачами й переслідуваними, з мисливцями й звіриною: він бачив цей водевіль тисячу разів. За Монтегом женуться зараз двадцять мільйонів гончаків; вони перескакують у вітальнях з правої стіни на середню, з неї - на ліву, щоб щезнути, а тоді знову вискочити на праву стіну, перейти на середню, на ліву - і так без кінця.

Монтег встромив у вухо черепашку.

- Поліція пропонує жителям Елм-террас зробити так:_ хай кожен, хто живе в будь-якому будинку на будь-якій вулиці цього району, відчинить двері свого дому чи визирне у вікно. Втікачеві не вдасться сховатись, якщо всі одночасно виглянуть зі своїх будинків. Приготуйтеся!

Авжеж! І як це вони раніше не додумалися до цього? Чому досі так не зробили? Всім підвестися, всім виглянути разом! Втікачеві не сховатись! Єдиний чоловік, що біжить нічним містом, єдиний чоловік, що випробовує зараз міць своїх ніг!

- Лічимо до десяти. Один! Два! Він відчув, як усе місто підвелось.

- Три!

Все місто повернулося до тисяч своїх дверей. Скоріше! Лівою, правою!

- Чотири!

Люди, мов сновиди, рушили до виходу.

- П\'ять!

їхні руки доторкнулися до дверних ручок.

Від річки віяло прохолодою, як після зливи. Горло в Монтега пересохло, очі запалилися від бігу. Він закричав, наче цей крик міг підштовхнути його, допомогти пробігти останню сотню кроків. [302]

- Шість, сім, вісім!

На тисячах дверей повернулися ручки.

- Дев\'ять!

Він проминув останній ряд будинків, побіг схилом униз, до темної рухливої маси.

- Десять!

Двері в усіх будинках розчахнулися.

Він уявив собі тисячі й тисячі облич, що вдивляються в темряву дворів, провулків, у небо; бліді, перелякані, вони ховаються за фіранками; наче сірі звірки, визирають вони зі своїх електричних нір; обличчя з сірими безбарвними очицями, сірими губами й сірими думками, що ледь пробиваються крізь задубілу плоть.

Але Монтег був уже біля річки.

Він занурив руки у воду, аби пересвідчитись, що це йому не мариться. Роздягся у пітьмі догола, сполоснув тіло, руки, ноги й голову холодною водою, пив її, дихав нею. Потім натягнув на себе старий Фаберів одяг, взув його черевики, а свій одяг кинув у річку й дивився, як вода несе його геть. Тримаючи в руках валізу, пішов по воді від берега, поки відчував під ногами дно; а тоді його підхопила течія й понесла в темряву. Він уже проплив ярдів із триста за течією, коли механічний пес прибіг до річки. Вгорі свистіли величезні пропелери вертольотів. Снопи світла падали на воду, і Монтег пірнув, рятуючись од сліпучого блиску, схожого на сяйво сонця, що раптом проглянуло крізь хмари. Він відчув, як річка м\'яко несе його далі й далі, в пітьму. Зненацька промені прожекторів перекинулися на берег, вертольоти повернули до міста, наче натрапили на новий слід, і незабаром зникли. Зник і пес. Залишилися тільки холодна річка і Монтег, який плив серед раптової тиші, віддаляючись од міста, вогнів і погоні, віддаляючись геть від усього.