Слава ЗСУ!

* * *
Їх стосунки були схожі на один довжелезний буро-червоний шарф. Буро-червоним шарфом Євка обмотувала своє гарне тіло й бігала помешканням. Він на те дивився й придумував концепцію рекламної лінії шарфів.
Все так еротично — нічого відверто не видно, і шарф ти просто ненавидиш за те, що він щось від тебе приховує, і...
Євка цілувала його. Їй було з ним добре. Настільки добре в ліжку, що вона з задоволенням стирчала на кухні, фаршируючи для нього шампіньйони. Потім вони їли шампіньйони в ванній. Придумали собі таку розвагу: він відкушує від гриба і дуже повільно жує, а вона в цей час пестить йому прутня.
Який він насправді красивий! — чудувалась Євка, котра ніколи раніш не бачила обрізаних. — Ні, все дуже естетично — нічого зайвого!
Фразу «нічого зайвого» вони постійно крали один в одного.
Я знаю, в чому прикол 90-60-90, - казав він, лежачи в ліжку й дивлячись на Євку, що вигиналася в дверному пройомі проти світла, - Як би ти не стала — нема нічого зайвого, і в той же час всього вистачає в тому просторі, який ти ділиш...
А потім, впродовж дня, зміни Євчиних думко-станів:
«Так, так, так.
Така от циклічність. Ледь не циклотомія. Троє чоловіків — три зовсім різні темпераменти. Три зовсім різні лінії стосунків. Одного з них кохаєш. От вона — російська рулетка. От вона — повнота проживання і пожирання. От тонкощі прожовування...»
Ще пізніше:
«О. О! Безпредметне кохання! Добре, Боже, як мені добре! Я легка, я вся лише з носків, і ці носки, ці шпиньки не торкаються асфальту!!! НЄЄЄЄЄЄЄЄ!!! А що, коли мене спитають, як я відношусь до наркотиків? Ну, на презентації спитають якій-небудь чого-небудь? Я їм скажу: »А що ви хочете почути? «Наркотики — це зло», чи «Ні, без мері-джейн я не видусила б і сторінки?» Га? Ну чого ви хочете, ви, підари? Ні, я ліпше скажу так: «Наркотики слід вживати для вивільнення несвідомого... Мені ж дай Боже його приборкати...» Е-е-е... Яка ж я марнославна. Зрештою, все пусте. Життя не лайно».
Наркотиків Євка насправді не вживала. Чи майже не вживала. Однаково її життєвий уклад виглядав доволі непривабливо з позиції здорової психіки і стилю життя доморощеного супермена. Часом їй здавалось, що це в неї, а не в нього проявляється маніакально-депресивний синдром. Врешті, Євка хворобливо полюбляла сама собі ставити діагнози...
«Бля... Нам всім погано. Ми розповзлися по різних кутках, аби кривитися, крючитись від болю в середині і цідити крізь зуби: »Боже, як все брудно... Все. Все. Все. Навіть те, що здавалось завжди чистим...» Я йду на побачення з ворогом, більше того — я сама прагну його зустріти після того... А-а-а.... НАЩО?! Даню, коханий мій, чому ти так далеко?! Може, якби був тут, нудьга від одноманітності зафарбувала б увесь той бруд, як замальовують нудотно-зеленою дешевою фарбою матюки на паркані. Ми би просто їли і дивились дебільні фільми по тупих каналах. Ми би просто спали і змучено трахались... Так вимушено, щоб потім десь в метро ти сказав: «Ну от, в нас уже навіть сексу нормального не виходить!» І знову... О, Боже, ти знов би поїхав геть! Пані та панове, ЦЕ - ЛЮБОВ!»

Євка ні з ким не розмовляла. Вона знала, що треба ні з ким не розмовляти. Говорила і якось поводилась лише її зовнішня оболонка. Та не зважаючи й на це, Євка ковзала тінню повз усіх: університет, робота, міські тротуари, під'їзд... Останнім островом чуттів залишались ритми. Євка не розлучалась із плейєром: «О так, у мене теж з'явився свій фетиш...», він-бо завше був слухняним, і грав тільки те, що вона хотіла від нього. Ритми були глухо-німими. Вони жили під асфальтом і тиснули на очі з середини... Євка вкотре звертала думки до Друга, і ті думки прожерли нори в заокругленій каменюці її душі.
«...Був поганий час... І друг помер... Тепер він у моїй крові...» — це те, що Євці чулося в піснях.
«Коли я йду вулицею, довкола всіх світить сонце. Але ж я йду. По вулиці. Поверх землі йду. ЇМ світить сонце. А довкола мене здіймається вітер, і пісок б'є в обличчя, і очі вирізають сутінки... Мене навіть не видно з цієї бурі... Тут, усередині, можна заховати будь-що. Так, будь-що, мій єдиний Друже.
Але найстрашніше, це коли я просинаюсь. Знаєш, начебто прокинулась, а на лице налипло трохи ночі... Зовсім нічого не видно. Темрява заплуталась у волоссі, ледь стає сили витрусити її впродовж дня...
От так і приходить цей солодкавий жах, це його передчуття, ця пародія на сексуальне збудження... Коли я йду тією ж дорогою, тією ж вулицею, що й тисячу разів до того, і просто боюся закрити на хвильку очі... Бо знаю, що вже не зможу їх відкрити, а цю саму дорогу, цю ж вулицю, доведеться все одно проживати далі. Далі!!!!!! Тисячі і тисячі, тисячі іти.....»