знайди книгу для душі...
— Господи, праведний боже! Спаси моїх діточок від голодної смерті, відпусти гріхи мені, нещасному.
Накинув чоловік зашморг на шию й скочив 8 дерева. Та мотуз розв\'язався, нещасник упав і вдарився так, що лежить, не може встати. Полежав, відпочив, якось підвівся й знову виліз на дерево. Раз лишень чує голос. Дивиться, а недалеко за корчами дід і баба яму копають. Баба стоїть над ямою, дід викидає лопатою глину і все питає:
— Чи доста глибока?
— Копли ще, копли!..
Дід копає, далі випростався в ямі й гукає:
— Мене видно ще?
— Не видно!
Баба простягнула руку і витягла діда з ями.
— Ну, тепер, небоже-діду, можемо сипати гроші! І насипали повну яму срібних і золотих. Бо дід і баба були багаті, дітей не мали. Назбирали багато грошей і не знали, куди їх подіти. І замість того, щоб людям віддати, додумались закопати в землю — і сам не гам, і тобі не дам.
Коли гроші пригорнули і притоптали землею, говорять між собою:
— Ну ці ми впорядили. Ходімо за іншими. Коли дід і баба пішли, бідняк плигнув з дуба, поносив гроші на інше місце й знову виліз на дерево. І бачить: дід з бабою несуть мішок так, що аж гнуться до землі й сахтять, як ковальське горно. Стали старі біля ями і тільки руками плеснули:
— Нема наших золотих!
Порадилися, що викопають іншу яму, десь між кущами, щоб злодії не знайшли. Пішли далі й почали копати.
Коли яма була досить глибока, висипали гроші до неї.
— Бабо, і ті треба сюди принести, що ще є вдома! — каже дід.
І пішли.
А бідняк з дуба все бачив. Коли дід і баба були вже далеко, забрав собі й ці гроші.
Повернулися дід з бабою і, коли побачили, що їх багатство пропало, заплакали не своїми голосами.
— То, певно, чорт забрав наші гроші!
— Ой, я повішуся!..
Плачуть дід та баба, дивляться, а де б знайти гілляку та мотуз. І побачили мотуз, що на ньому бідняк мав повіситися.
Повісилися разом — дід і баба.
Бідний чоловік привів свою жінку, й понесли вони додому два мішки золота й срібла.
Рано-вранці додумалися чоловік з жінкою, що гроші треба поміряти. А давно не тільки борошно, зерно та садовину міряли віком. Давно віко було мірою для всього, що можна було насипати.
— Синку,— каже батько хлопчикові,— біжи до дядька й позич віко.
Хлопець побіг.
— Ачей гроші вам треба міряти? — сміявся багатий дядько.
— Гроші! Нянько два мішки принесли. Багач все ще не вірить і сміється:
— Ну, якщо будете міряти гроші, може, хоч один золотий заб\'ється за обруч... І я буду мати хосен.
Поміряли в хаті бідняка гроші, й справді один золотий зачепився за обруч. Хлопчик віко поніс ґазді, ґазда оглянув і золотий знайшов. Тільки тепер багатій повірив, що його брат справді міряв гроші. І позаздрив йому. Невдовзі бідняк побудувався, купив собі воли, корови, коні, вівці й почав господарювати. Одного разу покликав його старший брат на гостину й каже: — Скажи мені чисту правду, як ти розбагатів, звідки у тебе стільки грошей?