Слава ЗСУ!

- Привіт, - сказав стрижений. - Це твоя.

- Антон, - відрекомендувався Антон, подаючи руку.

- Вова, - сказав стрижений. У них у всіх були вологі долоні. Та міцні, без потаємної думки, потиски.

- Артур...

- Ігор...

- Костя... Сашко кивнув своїм. І ті теж підійшли знайомитися:

- Олег... - Славко...

- Я теж Славко...

- Дмитрик... Усі вони стояли, переступаючи з ноги на ногу. Дивилися, як Антон скидає білу футболку, як надягає зелену майку, од якої запахло... чим?

- Отже, гратимемо разом, - сказав Вова, і було помітно, що йому ніяково.

- Еге ж, - сказав Антон.

- Ти за кого грав?

- За юнацький “Зеніт”...

- Як за юнацький?

- Так... Я кандидат... Майстра не встиг одержати... Хлопці в зеленому переглянулися.

- Він класно грає, - сказав Сашко. - Адже Мел його взяв.

- Авжеж, - одразу погодився Вова. Як здалося Антонові, з полегкістю.

- Ходімо, - сказав Сашко. - Вже час. Антонові здалося, що минуло всього дві хвилини з того моменту, коли Людовик сказав “Гаразд, хлопці, йдіть”... І Людовик, і Мел сиділи там саме. В затінку огорожі.

- Готові? - Мел усміхнувся. В нього була гарна, щира усмішка; Антонові одразу відлягло, він несміливо усміхнувсь у відповідь:

- Ми ж... а тренування? Комбінації?

- Будемо грати гравцями, а не комбінаціями, - серйозно сказав Мел. - Я допомагатиму вам, Людовик - їм... Фолити не треба, грубо грати не треба, свисток слухати треба, решту - сам усе побачиш, - і Мел кивнув, даючи зрозуміти, що час розмов закінчився.

- Гратимеш у зв’язці зі мною, в нападі, - пошепки сказав Вова.

- Але ж ми не тренувалися, - несміливо заперечив Антон. Вова насупився:

- А ти роззуй очі й стеж за грою. Я піду в прохід і витягну твого захисника на себе, а потім віддам тобі пас за голову, а ти тоді забивай зверху... Людовик стулив губи і свиснув. Злетів м’яч; команда Людовика рвонула в атаку сильно і злагоджено. Антон на мить розгубився - Вова штовхнув його в спину, вигукнув щось нецензурне, Антона нібито ввімкнули: він побачив м’яч, що б’є в наст під широкою долонею хлопця з цифрою “п’ять” на жовтій майці, потім побачив Сашка, який чекав передачі, а далі побачив усю гру - коліщата й шестерні, готові зачепитися одна за іншу, і ось механізм команди суперників починає рухатися, і ось уже Сашко атакує кільце, яке захищають, здається, Костя з Ігорем... Кидок зірвався. Костя перехопив м’яч, віддав передачу Ігореві, а той - Артурові; Антона перекривав захисник з номером “шість” на майці, Антон не пам’ятав його імені. Треба було позбутися опіки якомога швидше; Вова чекав паса, і Артур віддав йому пас, але Сашко - це був Сашко! - вихопився, перехопив м’яч і помчав до кільця, танцюючи, обводячи захисників, віддав пас комусь зі своїх і одержав відповідну передачу, знову вихопився... Бічним зором Антон помітив, як Мел змахнув рукою. Круглий камінь завбільшки з куряче яйце вдарив Сашка в потилицю; м’яч відскочив від кільця. Сашко впав, викинувши вперед довгі маслакуваті руки.

- Нуль-нуль, - спокійно сказав Мел. Антон уже був поруч із Сашком і бачив, як очі, що було закотилися повернулися на місце. Антон простягнув руку, але Сашко піднявся без його допомоги, хоча і надсилу. Випростався; носком кросівка пошпурив камінь з поля. Обережно помацав потилицю.

- Не стій! - роздратовано кинув Антонові. - Грай... Антон здивовано глянув на Мела.

- Грай, Антошо, - лагідно сказав той. - Нічого страшного. Антон роззирався, шукаючи погляди товаришів по команді. Хтось відвертався. Хтось посміхався. М’яч знову був у грі. Команда супротивників майже одразу провела вдалу комбінацію, вивівши на кидок одного зі Славків, але той промахнувся. Гра є грою; крізь потрясіння і крізь дзвін у вухах до Антона потроху поверталося відчуття поля, м’яча, команди. Він починав розуміти Вову, подумки добудовувати переможну комбінацію; він уплутався в боротьбу за м’яч, та зробив точну передачу Кості, одержав передачу у відповідь і одразу віддав м’яч Вові. Вова знову пішов на прорив, йому таки вдалося потягнути за собою Антонового захисника, Антон відкрився, Вова віддав пас, і Антон уперше від початку гри відчув справжній кураж. Рвонув, щоб забити м’яч зверху... Він устиг побачити, що м’яч у кільці. І відразу - із запізненням - нахлинув біль; із плеча в Антона стирчав маленький дротик, схожий на швейну голку з головкою, одягненою в шовкову перуку. Долаючи тьму перед очима, Антон вирвав голку. Крові було небагато й вона відразу запеклася. Хтось аплодував. М’яч, який щойно побував у кільці, покотився за поле.

- Два-нуль, - задоволено сказав Мел. - Блискуче, Тошо. Антон розгублено озирнувся.