Слава ЗСУ!

- Грай, - швидко сказав Вова. Антон нерозуміюче глянув на Мела.

- Годі згадувати про ту подряпину, - сказав Мел. - Ти ж закинув! Ми ведемо два-нуль. Давай закріпимо перевагу? Гра почалася знову, але Антон уже не розумів її. Був спостерігачем. Бачив, як “жовті” рвуться до кільця, який запеклий опір чинять “зелені”; бачив, як Вова репетує на Ігоря. Бачив, як Олег іде в атаку, вистрибує на лінії штрафних для кидка, але замість того, щоб атакувати кошик, дає красиву передачу Сашкові, що на той час вивільнився від опіки. Сашко зметнувся над кільцем - у цю мить залізна кулька, підшипник від якогось велетенського колеса, вдарила його в скроню. М’яч прокотився по ободу кошика, але всередину так і не потрапив, упав назовні; хтось - Людовик! - розчаровано вилаявся.

- Як і раніше два-нуль, - задоволено повідомив Мел. Сашко підвівся з підмерзлого снігу. Сліпо оглянувся. Сковзнув поглядом по Антонові, але не побачив його.

- І знову м’яч у гру, - сказав Мел. - Що з тобою, Тошо? Антон мовчав. Дивився, як Сашко бреде по майданчику - як і раніше, наосліп. Начебто перед очима в нього темно.

- Що з тобою, Антоне? Йде гра...

- Але я так не можу, - сказав Антон. Людовик посміхнувся. Різко закинув голову, оселяючи на місце окулярчики. Труснув довгими тьмяним волоссям. Мел підвів брови:

- А через “не можу”? Як тобі мама в дитинстві казала, коли ти відмовлявся від каші? Слово “мама” було, як скрип заліза по склу. Антон смикнувся; Мел лагідно усміхався і дивився йому в очі. Тоді Антонові - знову - захотілося сховатися. І від цього погляду, і від слова “мама”, і від усього. Він підхопив м’яч; десь усередині в нього міцніло знання, що сховатися можна в грі. Йому захотілося закидати жовтогарячу кулю в кільце - захотілося так сильно, як хочеться іноді почухати сверблячий комариний укус. Уперед. Удари м’яча об мерзлий сніг. Вова зрозумів його відразу ж - він чудово розігрує, Вова. Передача, ще передача, облудний рух; ривок, обведення, стрибок... Щось вдарило Антона в спину. Він спіткнувся, розтягся на снігу; він не відчував свого тіла й не міг бачити своєї спини, але звідкись знав, що прямо із посередині там стирчить зараз руків’я важкого метального ножа, що це кінець, що це несправедливо і підло, однак жорстоку гру нарешті закінчено...

- Чотири-нуль, - почулося здалеку і зверху.

- Це тільки початок, - пролунало у відповідь.

- Гарний початок... Ти бачиш, Лю, я був правий.

- Граємо далі...

- Граємо...

- ...аємо... Антон заплющив очі й чекав, поки настирлива луна у вухах стихне, поки настане остаточна тиша.

- Чого ти розлігся? - носком черевика несильно тицьнув його під ребро. - Вставай... І Антон відчув, як зі спини в нього - вжжик! - надсилу висмикнули ніж.

- Уставай-вставай... Підводься. Його взяли за майку і потягли вгору; він зрозумів, що знову може рухати ногами й руками. Що спина глухо ниє, начебто по ній ударили зопалу держаком лопати. Був такий випадок колись у селі, сусід дуже розгнівався за обібране вишневе дерево і... Село? Сусід? Він став навкарачки. Потім сів навпочіпки; Людовик стояв поруч, витирав ніж об колошу, глузливі, але не злі очі поблискували з-під тьмяних скелець:

- Удало тебе Мел підібрав... Упертий ти. Граємо далі?

- Зараз? - тихо спитав Антон. І сам почув, яким жалібним вийшло запитання.

- Ну що, нехай відпочине? - долинув звідкись здалеку голос Мела. Антон через силу випростався.

- Гаразд, - посміхнувся Людовик. - Ідіть, хлопці, в душову.

* * *

Стіни душової були облицьовані білими кахлями. Подекуди замість кахляних квадратів, що випали, темніли бетонні чотирикутники; на стелі набрякали важкі краплі, а з душу - пластмасового розпилювача на високій нікельованій трубі - широким віялом хльостала гаряча, дуже гаряча вода. Антон спробував покрутити вентиль - марно; температура води не регулювалася. Хлопці стояли, закинувши голови, підставляючи їх під киплячі струмені. Тепер на них не було футболок, і Антон не міг розрізнити, де свої, а де чужі. Де гравці Мела, а де - Людовика. Душова була простора. Кранів вистачало на всіх. Випадково - чи не випадково - Антон вибрав собі душ навпроти Сашкової кабінки. З усіх цих хлопців Сашко - суперник - був йому найближчий. Може, тому, що саме Сашко був першим, кого він зустрів?

- Ставай під струмінь одразу, - сказав Сашко, дивлячись, як Антон намагається остудити воду в долонях. - Звикнеш. Це все-таки не окріп.

- Так? - непевно запитав Антон.

- Послухай мене, - сказав Сашко. - Йди відразу під душ. Антон послухався. У першу хвилину було нестерпно, але потім - дуже швидко - він справді звик. Тільки морщився.