Слава ЗСУ!

- Ти - чому? - запитав Сашко, дивлячись у мокру стелю. Щоки його були дуже блідими як для людини, котра стоїть під гарячою водою. Антон вирішив промовчати.

- Я в армії, - сказав Сашко. - Мене ці козли... Ну, не важливо. Коротше кажучи, я в армії, а ти? Теж?

- Я в армії не був, - сказав Антон. - Я в інститут...

- То ти на гражданці? - здивувався Сашко. - А чому? Антон удав, що не чує.

- Я думав, що мені буде якесь послаблення, - замислено сказав Сашко. - Через цих козлів. Виявилося - ні фіга. Просто мені пощастило, що Людовик шукав баскетболіста. А то загримів би на загальних підставах...

- Як це - на загальних підставах? - запитав Антон. Сашко зіщулився під гарячим душем:

- Хрін його знає. Я думаю, що це гірше, ніж тут... Значно гірше. Той хлопець, що грав з Мелом раніше - він тепер на загальних підставах.

- Ти мене чому сукою обізвав? - запитав Антон. Сашко недобре скосив очі:

- А ти не зрозумів - із понтом діло... Якби ти так далі грав, як у перші десять хвилин - тебе б уже тут не було. Було б тобі зовсім по-іншому. Хляскала з душів вода. Виблискували, немов лаковані, кахлі.

- А тобі що? - запитав Антон. Сашко зітхнув:

- Люди один одного підтримувати повинні... Поряд перемовлялися інші хлопці. Їхні голоси лунали під мокрим склепінням якось дивно, по-пташиному.

- Так, - мовив Антон, щоб урвати мовчанку.

- Ось прикинь, - сказав Сашко, розтираючи долонями плечі. - Якби навіть хтось із тих козлів тут опинився... Я б і йому добра бажав. От чесно.

- А що той хлопець зробив? - тихо запитав Антон. - Який на моєму місці грав?

- Філонив, - знехотя мовив Сашко. - А може, не філонив. Може, характер такий. Адже він майстер був, міжнародного класу... Мел сказав, що він гру не любив. Гру любити - це означає... Ось ти сьогодні двічі закинув. А я лопухнувся двічі. Ще разів зо два лопухнусь - і теж на загальних підставах піду...

- Ні, - швидко сказав Антон. Сашко знизав плечима:

- Ні... Бо наступного разу я не лопухнуся.

- Як можна любити цю гру? - пошепки запитав Антон. Сашко невесело посміхнувся:

- Гра - вона є грою... Я зі школи в баскетболі. З першого класу. Думав, що буду все життя в баскетболі... А от з армією... Я в команді ЦСКА не втримався... тренер там був один, скотина. І пустили мене... теж на загальних підставах, - Сашко зітхнув. - От... А ти, якщо розповідати не хочеш, то я ж не чіпляюся. Я так просто... Поговорити. Антон вигнувся, намагаючись дотягтися до середини спини. До того місця, куди ввійшов ніж; нічого не було. Помацав - зовсім гладка шкіра.

- Це спочатку моторошно, - сказав Сашко. - А потім - нічого... Втягуєшся. Головне - ні про що не думати. Ось Вова ваш. У Мела нападаючі міняються, як у малюка памперси... А Вова тримається. І ти тримайся... Дзюрчала вода.

- Що тепер? - запитав Антон.

- Грати.

- Знову? А...

- Часу ж немає, - сказав Сашко якось дуже сумно. - Найнеприємніше... часу тут немає. Ні ранку, ні ночі... Нічого. Майданчик і душ. Ось і все. І, якщо Людовик дозволить, можна посидіти в затінку... Але тобі треба в Мела проситися. А він, по-моєму, зліший. Антон згадав, як Людовик витирав ніж об колошу. Мел - зліший?

* * *

Він пам’ятав зелений двір під ногами, скрип бляшаного козирка, похмуру рішучість когось за щось покарати. Себе? Оленку? Маму? Весь останній місяць він знаходив і виписував у блокнот висловлювання великих і просто відомих. Про те, що події мають властивість розвиватися від поганого до гіршого; що коли неприємність має статися - вона неодмінно станеться; про те, що єдиний вільний вибір у цьому рабському житті - відмова від нього. Він пам’ятав момент поштовху. Він навіть політ трохи пам’ятав. Мить, завмирання, і кров у жилах перетворилася, здається, на холодець... І він знав, що було потім. Він чомусь надто багато звідкись знав. Мати повернулася з роботи, вимила руки й заходилася коло вечері. На столі в кухні стояв маленький телевізор, там крутили серіал... Телефонний дзвінок задзвонив одночасно на екрані - і в передпокої. Мати витерла рушником руки і взяла трубку. І голос, незнайомий та офіційний, запитав її, чи вона така-то. І тоді вона все зрозуміла.

* * *

...Сашко й справді закинув - красиво завершив атаку зелених майок. І одразу впав, бо йому в шию вп’ялася коротка стріла з чорним оперенням.

- Її висмикувати важко, - сказав хтось, здається, Олег. Висмикнули. З маленької дірочки викотилася велика крапля крові, сповзла вниз, залишаючи навколо шиї червону спіральну доріжку. Докотилася до улоговинки між ключицями, зупинилася; Сашко провів по шиї тильним боком долоні. Не витер - розмазав. Вова з Антоном провели кілька комбінацій, але безрезультатно.