Слава ЗСУ!

- Тобі кидки треба вдосконалювати, - сердито виказував Вова. - Бо комбінуй - не комбінуй, а результативності ніякої... Команду підводиш! Людовик був задоволений, погойдував гострим носком черевика. Мел гриз соломину. Антон утомився. М’язи слухалися, і ноги були легкими, наче на розминці, а проте всерединівін утомився смертельно. Зверху палило невидиме сонце, під ногами зблискував закляклий сніг, жовтогарячою блискавкою метався перед очима яскравий пухирчастий м’яч. Вова щось казав - Антон розумів з п’ятого через десяте.

- Тошо, - покликав Мел. - Підійди сюди... Антон підійшов. Тінь паркана впала на обличчя - на мить зробилося легше.

- Тошо, - сказав Мел. - Я на тебе розраховую, правда? Опануй себе, інакше... в мене вже двоє кандидатів на твоє місце... Зрозумів?

- Мені б відпочити, - вимовив Антон. - Не треба тобі відпочивати... Ти в прекрасній фізичній формі, тому або ти зараз граєш - або топаєш куди слід... Зрозумів? Антон мовчки кивнув. Повернувся на майданчик; перед ним розступилися.

- Грай, - сказав Сашко благальне. - Там - гірше. Повір.

* * *

Ранку не було. Не було ночі. Ніхто не лягав спати. Антон тільки тепер зрозумів, що це таке - бути без часу. Можливо, вони грали день. А може, тиждень. А може, рік. М’язи не утомлювалися - не витримували нерви. Гра ставала дедалі напруженішою; фол ішов за фолом, штрафний за штрафним. Суперники, колись більш ніж лояльні один до одного, тепер, як тільки що, сипали образами і навіть намагалися вдарити. Рахунок був тисяча двісті шістдесят чотири - тисяча двісті шістдесят на користь команди Мела. Антон набрав дев’ятсот двадцять шість очок і зробив чотириста п’ять “підборів”. Здається, Людовик і Мел теж захопилися. І теж посварилися; вони сиділи, не дивлячись один на одного, і з кожним кидком стрімкіше розгортали “гонку озброєнь”. Антон дістав спочатку каменем у потилицю. Потім дротиком - у шию. Потім ножем у спину. Потім стрілою в сонну артерію. Далі під час його кидка пролунав постріл; м’яч прокотився по кільцю і не потрапив у кошик. Поки Антон лежав на снігу з кулею в попереку, Мел і Людовик стиха з’ясовували стосунки: Мел твердив, що суперник вистрілив не в момент кидка, а раніше, а Людовик пропонував йому програвати з гідністю. Аби помститися, Мел теж почав стріляти по гравцях Людовика, причому кулі в нього були, як для полювання на слона. Олега, коли той атакував, він убив, разів зі сто, а Сашка - двісті сімнадцять разів, причому останнім пострілом розтрощив Сашкові голову, і той хвилин кілька лежав під кільцем, перш ніж зміг підвестися.

- Розібрали гравців! - репетував Вова.

- Не гальмуй! На швидкості! - кричав Сашко. Рахунок був тисяча триста дев’яносто шість - тисяча триста дев’яносто вісім на користь команди Людовика, коли Мел витяг вогнемет...

* * *

Зі стелі зривалися краплі - важкі й прозорі та дуже холодні, порівняно з рештою води. Пара густіла. Здавалося, що дивишся на світ крізь шкільну вимочку. На Сашковому тілі не зосталося й сліду від кіптяви, а він усе тер і тер боки, плечі, спину. Обличчя. Коротко стриженого чуба.

- ...А буває, сором зізнатися, - казав Вова. - Сором зізнатися людям, яку підлість зробив...

- Дурість, - підказав, поморщившись, Олег.

- Підлість, - хрипко відгукнувся Сашко. - Правильно Вован каже.

- А я вихованець дитбудинку, - з викликом докинув Олег. - Кому я потрібний?

- У тебе діти могли бути, - докірливо сказав Сашко.

- А могли й не бути, - огризнувся Олег. - Це ви, в кого мати там, батько, хто через жуйку повісився - ви дурні. А в мене іншої дороги не було... Хоч так, хоч сяк пришили б...

- Ти б рота затулив... Хто, ти сказав, через жуйку повісився?! Антон потихеньку відійшов убік. Відвернувся обличчям до стіни. Гаряча вода хльоскала по маківці.

* * *

...Не за один день. Повільно. Впродовж місяців. Тоді ще був час. Уже півроку відтоді, як Оленка вийшла заміж. Її живіт був, як величезний баскетбольний м’яч. Кумасі теревенили, що весілля сталося через те, що вона “влипла”, і вмовляли Антона “не переживати”. Бо, як мовиться, невелике щастя. Антон слухав. Не кивав, але й не заперечував. Тільки потім, повернувши додому, довго мив руки, вуха, тер милом щоки. Шкіра на обличчі невдовзі почала лущитися. Мати купила йому крем. Мати дивилася нескінченні марудні серіали. Він ішов на шкільний спортмайданчик і грав. Сам із собою. До шаленства. Закидав м’ячі у лисе, без сітки, кільце. Бив об асфальт. У темряві. Наосліп. Грав.

- Ти розумієш, що коли вилетиш з інституту, тебе відразу загребуть в армію?! Він слухняно ходив на лекції. Нічого не розумів. Сидів, як опудало. З нього кепкували - бо зріст. Кликали “кишкою”, “шпалою”, а втім, усіх баскетболістів дражнять однаково... У глибокій шухлядці зберігалися їхні з Оленкою фотокартки - він їх не викинув. Ідіот. Йому набридли материні докори. Йому набридли серіали. Він розумів, що сесії не складе. У нього не було жодного друга. Він був зайвий. А мати того дня приготувала йому бутерброд з маслом і сиром. Заварила чай у маленькому термосі. І поклала яблуко. Він не знав про це. Він не відкривав сумку. Він тільки тепер про це дізнався. Якби він відкрив сумку - це яблуко втримало б його.