Слава ЗСУ!

Кажу, закрий очі.

Тайлер каже: «Ні».

Як і будь-хто першої ночі в бійцівському клубі, я вдихнув і розмахнувся, цілячись Тайлерові в щелепу, точнісінько як це робиться у всіх бачених нами ковбойських фільмах, а поцілив йому в шию.

От лайно, сказав я, це не рахується. Я спробую ще раз.

«Ні, рахується», — сказав Тайлер і так стусонув мене в груди, мов та боксерська рукавичка на пружині з суботніх ранкових мультиків, я аж відлетів на машину. Ми обидва стояли: Тайлер, розминаючи шию, і я, притискаючи руку до грудей; ми знали, що втрапили в щось, де ніколи ще не були, і, як ті мультяшні кіт із мишею, ми досі були живі йхотіли знати, наскільки далеко можемо зайти, лишаючись живими.

«Круто», — каже Тайлер.

Я кажу: «Вдар мене ще раз».

Тайлер каже: «Ні, це ти мені вперіщ».

Ну я й вперіщив, широким дівочим ударом прямо під вухо, а Тайлер відштовхнув мене й увігнав мені підошвою в живіт. Те, що сталося далі, словами не описати, проте бар зачинився, повиходили люди, оточили нас на стоянці й підбадьорливо кричали.

Врешті я відчув, що замість Тайлера ладен відгамселити все невдале в моєму житті — випраний одяг, який повертався з пральні зі зламаними ґудзиками, банк, який стверджував, що мій кредит перевищено на сотні доларів. Роботу, де мій бос сідав за мій комп’ютер і копирсався у виконавчих командах DOS. І Марлу Зінґер, яка вкрала в мене групи підтримки.

Разом із закінченням бійки проблеми не зникали, та це вже не мало значення.

Уперше ми билися в ніч на неділю, а у вихідні Тайлер не голився, через те шкіра на кісточках була стесана об його щетину. Лежачи на спині на парковці й витріщаючись на єдину зірку, котра просвічувала межи вуличних вогнів, я спитав Тайлера, з чим він бився.

Тайлер сказав, що зі своїм батьком.

Може, аби досягти досконалості, батько нам і не потрібен. У тому, з ким ти б’єшся в клубі, нема нічого особистого. Ти б’єшся, щоби битися. Ти не маєш говорити про бійцівський клуб, проте ми говорили, і кілька наступних тижнів люди зустрічалися на тій стоянці після закриття бару, а коли похолоднішало, інший бар запропонував нам підвал, у якому ми зустрічаємось і дотепер.

Коли починається бійцівський клуб, Тайлер оголошує правила, які ми з ним вигадали.

«Більшість із вас, — кричить Тайлер у конусі світла посеред напханого людьми підвалу, — прийшли сюди, тому що хтось порушив правила. Хтось сказав вам про бійцівський клуб».

Тайлер каже: «Вам ліпше припинити базікати чи заснувати інший бійцівський клуб, оскільки наступного тижня ви матимете вписати своє ім\'я до списку, і зайдуть тількиперші п’ятдесят, що відмітилися. Коли ви заходите, ви домовляєтеся, з ким ви хочете битися, якщо битиметесь. Якщо битися ви не бажаєте, є ті, хто будуть, тому вам булоб варто лишитися вдома».

«Якщо це ваша перша ніч у бійцівському клубі, — кричить Тайлер, — ви маєте битися!»

Більшість із тих, хто ходить до бійцівського клубу, відвідують його, бо надто бояться чогось. Після кількох бійок ти боїшся трохи менше.

Чимало ліпших друзів зустрілись у бійцівському клубі. Тепер, відвідуючи зустрічі та конференції, я бачу знайомі обличчя — бухгалтерів і молодших адміністраторів чи повірених у справах зі зламаними носами, що баклажанами стирчать із-під пов’язок, або з парою шовчиків під оком, або зі щелепою в дротяному каркасі. Це молоді тишки, котрі слухають, доки не настає час діяти.