Слава ЗСУ!

Тоді, стоячи разом із Марлою на кухні, я і втямив, що зробив Тайлер.

ВКРИЛАСЯ ЗМОРШКАМИ.

І я втямив, нащо він послав цукерки Марлиній матері.

ПРОШУ, ДОПОМОЖИ.

Кажу: Марло, ти не хочеш зазирати до морозилки.

— Чого не хочу? — перепитує Марла.

«Ми ніколи не їмо червоного м\'яса, — каже Тайлер мені в “impala” — і не можемо використовувати курячий жир — мило не застигатиме. Ця штука, — продовжує Тайлер, — принесла нам удачу. Цим колагеном ми оплатили оренду».

Кажу: ти мав сказати Марлі. Тепер вона гадає, що винен я.

«Омилення, — каже Тайлер, — хімічна реакція, необхідна для виробництва доброго мила. Ані курячий, ані будь-який інший жир із високим вмістом солей тут не підійде».

«Слухай, — продовжує Тайлер, — у нас велике замовлення. Зробимо ось що: пошлемо матері Марли ще шоколаду і, може, якихось фруктових кексів».

Гадаю, це більше не спрацьовуватиме.

Коротше, Марла зазирнула до морозилки. Атож, перед тим ми трохи почубилися. Я намагався її зупинити, і пакет, який вона тримала, впав і розмазався по лінолеуму, то ми обидвое послизнулися на цій липкій білій масі й нас ледь не знудило. Я обхопив Марлу за талію, притиснув руки до боків, її волосся лізло мені в обличчя, а я раз по раз казав, що то був не я. То був не я.

Я того не робив.

— Моя мама! Ти її всю розмазав!

Ми мали зробити мило, кажу я, притискаючи обличчя їй до потилиці. Ми мали випрати штани, заплатити оренду, полагодити газопровід. Це був не я.

Це був Тайлер.

Марла кричить: «Що ти верзеш?» — і викручується зі спідниці. Я ковзаю підлогою, намагаючись підвестися, в руці затиснена Марлина строката спідниця, а Марла, у трусиках, танкетках «Feels» і селюцькій блузі, тягнеться до морозилки, а там нема колагенового фонду.

Усе, що там є, — дві батарейки від ліхтарика.

— Де вона?

Я вже відповзаю геть, руки й взуття ковзають лінолеумом, дупа протирає чисту смугу на брудній підлозі — від Марли та холодильника. Прикриваю обличчя спідницею, щоби не бачити обличчя Марли, коли я скажу їй.

Правду.

Ми зробили мило. З цього. З неї. З матері Марли.

— Мило?

Мило. Вариш жир. Змішуєш з лугом. Отримуєш мило.

Коли Марла починає верещати, я кидаю спідницею їй в обличчя і біжу. Послизаюся. Біжу.

Коло за колом, першим поверхом, Марла за мною, пригальмовуючи на кутах, відштовхуючись від віконних рам для прискорення. Послизаючись.

Лишаючи масні відбитки маси й бруду на розквіткованих шпалерах. Падаючи і в’їжджаючи в стінні панелі, підіймаючись, продовжуємо бігти.

Марла кричить: «Ти зварив мою матір!»

Тайлер зварив її матір.

Марла кричить, зовсім близько позаду мене.

Тайлер зварив її матір.

— Ти зварив мою матір!