Слава ЗСУ!

Я ледве не пирскнув сміхом, але стримався. Якби це був жарт, Ходжа б теж зайшовся реготом, але він не сміявся, хоча й розумів, що вигляд у нього кумедний. Щоб врятувати ситуацію, я мусив підтримати Ходжу, натякнути, що розумію і комічність вигляду, й глибину його помислів, адже мені кортіло продовження. Мовив, що варто прислухатися до слів, які звучать у нього у вухах, адже виконавець цієї пісні не хто інший, як він сам. Та мої слова здались йому глузуванням, і він вибухнув гнівом. Він репетував, що й сам це знає, лише дивно йому, чому саме ці слова постійно виринають у його свідомості.

Я не став чіплятися, тому не відповів, хоча й знав не тільки з власного досвіду, а й з прикладу своїх братів, що почуття нудьги у дітей-егоїстів породжує або плідні наслідки, або ж закінчується нічим. Я сказав, що варто думати не про причини навіювання саме цих слів, а про їх суть. На хвилину у мене промайнула думка, що Ходжа з'їхав з глузду від тієї порожнечі, в якій опинився, та я розрадив себе тим, що буде цікаво спостерігати за його поведінкою, мало того, приємно, і я теж врятуюсь від безпробудної нудьги. А ще я втішав себе, що цього разу розмах думок Ходжі може мене здивувати своєю глибиною, і час промайне швидко й цікаво. «Що ж мені тепер робити?» — нарешті безпорадно запитав він. Я відповів, що треба думати, чому я — це я, та говорив це без зайвої дидактики, адже з дилемою міг справитися винятково він сам. «І що мені робити? — з іронією вів далі, — стовбичити перед дзеркалом?» Напруження не сходило з його лиця. Я замовк, даючи йому змогу подумати. Та Ходжа не вгаваючи торочив: «Для чого дивитися в дзеркало?» Тут вже увірвався й мені терпець, хоч я розумів, що Ходжа самостійно не впорається. Мені хотілося випалити йому, що без мене він нічого не спроможний зробити, та не вистачило духу; врешті я в'яло порадив йому дивитися в дзеркало. Насправді, я його не боявся і завжди говорив, що думав, та цього разу в мене забракло сил терпіти його недоумкуватість. Він позеленів від злості, грюкнув дверима, гаркнувши на мене, що я дурень.

Коли через три дні я знову повернувся до цієї теми, то помітив, що йому хочеться говорити про «тих інших», тому я продовжив свою гру, мало того, сама вже розмова породжувала надію на цікаві наслідки. Я порадив Ходжі дивитись у дзеркало частіше, ніж він це робить, взагалі частіше, ніж це заведено тут, у його країні. Розповів, що у нас навіть будинки простих людей прикрашені дзеркалами в красивих рамах, що вже казати про палаци королів, принцес та іншої знаті, однак дзеркало не лише атрибут декору, воно слугує й мешканцям, які піклуються про зовнішність та думають про себе. «Невже?» — запитав Ходжа з наївністю, яка мене здивувала. Я був переконаний, що він повірив моїм оповідкам, та раптом він розреготався: «Невже вони з ранку до ночі лише те й роблять, що видивляються в дзеркало?» Вперше він глузував з того, що я розповідав про свій край. Я розлютився, мені хотілося зачепити його за живе, тому я випалив не думаючи, що людина сама має вирішити, ким вона є, та в нього, Ходжі, кишка тонка. Я досягнув своєї мети, гіркотою образи наповнилося його обличчя, і я був на сьомому небі від щастя.

Однак таке задоволення обійшлося мені дорого. Правда, не цього разу, а трапилось це за кілька днів по тому, він не погрожував убити мене чи отруїти, ні, він пішов далі, наполягаючи, щоб я проявив ту сміливість, якої нібито так бракувало йому. Звісно, я намагався все звести на жарт, буцімто дивитися у дзеркало й думати про себе — це дурниці, я мав намір знову його розізлити, тому й підібрав відповідний тон, однак він не піддався, а почав погрожувати мені, сказавши, що залишить мене без їжі та зачинить у кімнаті. Так, я мав на папері проявити всю свою відвагу і написати, ким я є; а він збагне, як це робиться, побачить, наскільки я сміливий.