Слава ЗСУ!

Декілька днів по тому на дорогому, привезеному зі Сходу, білому папері він написав заголовок «Чому я — це я», та під ним лише спромігся зазначити, наскільки люди, які його оточують, недалекі й тупі. Я дізнався, що після смерті матері йому довелося пережити глибоке розчарування. На гроші, що дісталися йому в спадок, він приїхав до Стамбула і поселився в теке Ханака,[27] одначе після того, як зрозумів, що опинився серед ницих та підлих людей, поклав собі піти геть. Мені хотілося, щоб він детальніше розповів про своє життя в теке; мені здалося, що втеча з теке стала важливою подією, справжнім успіхом для Ходжі: він зміг виокремити себе з маси інших. Коли я поділився з ним своїми міркуваннями, він спалахнув і сказав, що цікавлюсь я брудними подробицями, аби потім використати їх проти нього; кричав, буцімто я й так занадто багато вже дізнався про нього, а зараз хочу випитати ще більше — це викликало в нього підозру. Він почав писати про сестру Семре, про те, яка вона добра й гарна, а чоловік у неї поганий; написав, що його огортає печаль, коли він думає про неї і про те, як давно вони бачилися. Мене зацікавила його розповідь, та коли Ходжа помітив мою цікавість, у нього знову виникла підозра, тому перейшов до інших сюжетів: як він на останні гроші накупив собі книжок і впродовж тривалого часу читав, потім деінде знаходив собі підзаробіток, виконуючи обов'язки писаря, він знай говорив про людську нечесність, як раптом згадав про Садик-пашу, звістку про смерть в Ер-зінджані якого, до речі, ми отримали зовсім недавно. Саме Садик-пашу привабив Ходжа своїми здібностями, тому й влаштував того викладати у початковій школі. Та попри свою вдячність, Ходжа обзивав пашу дурнем та невігласом. Він уже місяць працював над своїм новим твором і робота наближалась до кінця, як Ходжа якось вночі, у нападах зневіри, гнівно роздер сторінки рукопису. Лише тепер по пам'яті я відновлюю ту його писанину. Останні сторінки Ходжа написав під заголовком «Дурні, яких я знав близько», у цьому розділі він пропонував певну класифікацію дурнів, та врешті вона йому не сподобалася: всі його зусилля були даремні, він не відкрив для себе нічого нового і, найголовніше, так і не збагнув, чому він — це він. Тому весь свій гнів звернув на мене, буцімто я винен у його невдачах, бо саме я підштовхнув його писати й думати про те, що він не хотів навіть згадувати. Відтак він обіцяв мене покарати.

Я не розумію, чому він повторював слово «покарання», що нагадувало про перші дні, які ми провели разом. Інколи мені здається, що він посмілішав від того, що я поводився як покірливий боягуз. Коли він вперше сказав про покарання, я вирішив чинити опір. Ходжа дещо втомився від своєї писанини, постійних спогадів, тому деякий час провів у бездії, снуючи кімнатами будинку. Потім знову прийшов до мене і продекламував, що настав час зізнатися собі в основному, записати головну думку: що бачить людина, дивлячися на себе в дзеркало, чи можливо осягнути суть, занурюючись у свої думки.

Ця блискуча ідея, яка нагадувала мені про нашу схожість, заінтригувала мене. Ми відразу сіли за стіл навпроти одне одного. Цього разу і я, напівжартома, написав на аркуші: «Чому я — це я». Мені раптом пригадався випадок з дитинства — яскравий приклад моєї сором'язливості, яку я завжди вважав характерною рисою свого характеру; отже, я почав писати. А коли читав роздуми Ходжі про невігластво людей, мені здалося, що було б непогано аби він написав про власні дурощі. Ходжа якраз читав мої нотатки і з великою категоричністю почав запевняти, що він зовсім не боягуз. Я не став перечити й погодився з ним, хоча зауважив, що, як і в кожної людини, у нього теж мають бути негативні риси, і якщо він спробує в них розібратися, то й себе зрозуміє. Я б на його місці скористався таким досвідом, окрім того, Ходжа завжди прагнув бути на мене схожим. Та коли я поділився цими думками, він розгнівався, хоча й стримав себе в руках, навіть намагався говорити виважено. Ходжа почав заперечувати, казати, що навколо стільки дурнів, винятки є, звичайно, але вони поодинокі, тому й усе йде шкереберть. Я ж наполягав, що Ходжа має купу недоліків і власноруч має впоратися з ними, розібратися у собі. «Ходжа, ти в стократ гірший за мене!» — зухвало кинув я йому.

Так почалися ті кляті, сміхотворні дні! Спочатку він прив'язував мене до стільця перед столом, сідав навпроти і наказував писати, що йому заманеться, хоча й сам не міг второпати, що саме він хоче. Крім нашої схожості, йому нічого не спадало на думку. Він гадав, що людина спроможна стежити за своїми думками так просто, як дивиться на себе в дзеркало. При цьому Ходжа був переконаний, що я буцімто знаю, як це робити, та приховую від нього. Поки Ходжа сидів навпроти та чекав, коли я розкрию свою таємницю, я списував аркуш за аркушем, розповідаючи історії зі свого життя й при цьому намагався гіперболізувати негативні риси характеру, вчинки: я із задоволенням, умисно деталізував випадки дрібних крадіжок в дитинстві чи наклепів через заздрощі, описував, до яких хитрощів вдавався, щоб мене любили більше за братів, розповідав про свої гріховні походеньки заради тілесних утіх у юності. Ходжа читав написане з цікавістю, із задоволенням, яке мені так і не вдалося пояснити, та страхом, після чого його охоплював безпричинний гнів, який відігравався на мені. Мабуть, він бунтував тому, що відчував свою неспроможність змиритися з тим негативом, злом, яке назбирувалося у ньому впродовж років. Він просто почав мене лупцювати. Кожного разу, коли Ходжа прочитував мою чергову гріховну витівку, він вигукував: «Безсовісний негіднику» — і ніби напівжартома гамселив мене кулаком у спину; а одного разу він навіть вліпив мені ляпаса. До двору його кликали все рідше, і, можливо, через образи та розчарування він завдавав мені добрих стусанів, не знаходячи собі іншої розради, як перейматися мною та собою. Чим більше він зачитувався моїми гріховними походеньками, тим суворішими ставали покарання, однак, диво й годі, — у мене з'являлася впевненість, що я можу ним маніпулювати.

  27 Ханака — з араб, обитель дервішів; суфійський монастир, осередок дервішів одного ордену. Окрім келій ханака мала трапезну, мечеть і медресе.