Слава ЗСУ!

Якось, коли Ходжа вкотре мене добряче відлупцював, я помітив, що йому шкода мене. Це було дивне почуття відрази, яке відчуваєш до людини, що нижча від тебе за своїм соціальним статусом, я це прочитав з його погляду, в якому вперше за тривалий час не було ненависті. Він сказав: «Давай більше не будемо писати» — й додав: «Я не хочу, щоб ти більше писав», оскільки впродовж кількох тижнів я писав про свої ниці риси, вчинки, а він лише спостерігав. Ходжа провадив, що нам слід залишити цей будинок, який з кожним днем усе більше потопає у мороці печалі, і запропонував податися до Гебзе. Він збирався знову зайнятися астрономією та, можливо, написати ґрунтовнішу працю про життя мурах. Я ж помічав, як він втрачає до мене останні залишки поваги, тому, аби хоча б трохи зберегти це почуття, вигадав інтригуючу історію, де змалював себе останнім негідником. Ходжа з інтересом проковтнув моє оповідання і, що мене надзвичайно здивувало, — зовсім не розгнівався. Мені здалося, єдине, що його непокоїло, — звідки в мене знаходяться сили зображати себе таким негідником, і чому я це роблю. Мабуть, лише в ті хвилини він хотів бути тим, ким є насправді. Звісно, Ходжа здогадувався, що в моїй поведінці наявний елемент гри. Того дня я говорив з ним як комедіант з палацу, який достеменно знав, що його не мають за людину, я прагнув ще більше зацікавити Ходжу, і якщо він дійсно хоче зрозуміти, як я став таким, то ще до від'їзду в Гебзе виллє на папір свої вади. Тим паче, не обов'язково, щоб писав він голісіньку правду і щоб хтось у неї вірив. Головне — спробувати, лише в такий спосіб він зрозуміє, що відчуваю я і всі схожі на мене; й це буде не марний досвід. Нарешті Ходжа поступився своїй цікавості, піддався моїм умовлянням, він сказав, що вже завтра візьметься до роботи, спробує писати. І не забарився додати, що, звісно, робитиме це лише з власного бажання, а не тому, що спіймався на гачок моїх темних інтриг.

Наступний день видався найщасливішим за весь період мого рабства. Дивно, Ходжа не прив'язав мене до стільця, я був вільний робити, що хочу, одначе залишився сидіти навпроти свого двійника, неймовірно втішаючись нагодою спостерігати, як народжується нова людина. Ходжа працював з таким захопленням, що навіть забув написати той комічний заголовок своєї праці «Чому я — це я». У хвилини натхнення Ходжа нагадував мені хлопчака, який безтурботно плете байки, весело жартуючи. І все ж краєм ока я помітив, що йому не вдається цілком позбутися цензури здорового глузду. Може, тому моєму недовгому тріумфу настав кінець, куди й зникла, його, здавалося, затяжна легковажність, хвилини гри збігли, й запанувала реальність. Ходжа навіть на хвилину не наважувався визнати себе винним. Він швидко покреслив написане, не показуючи навіть мені. Хоча, якби він підвівся з-за столу відразу після того, як написав усе, що спало йому на думку, можливо, це б полегшило його стан, і він нарешті б досяг душевного спокою.

По тому Ходжа почав працювати надзвичайно повільно. Він неквапно списував аркуш за аркушем, потім дер на шматки написане, не показуючи мені, і кожного разу все більше втрачав повагу до себе, впевненість у своїх силах. Нарешті, сили Ходжі вичерпались, і він, засипаючи мене прокльонами та образами, заверещав, що все це — брудна гяурська гра. Вигляд він мав жалюгідний. Я ж у відповідь заявив Ходжі, що не варто так перейматися, адже незабаром він звикне сприймати себе негідником.

Ймовірно, в нього не стало духу зносити мої уїдливі погляди, бо Ходжа пішов геть і повернувся аж глупої ночі, а зі шлейфу парфумів я зрозумів, як і гадав, до речі, що Ходжа навідав будинок розпусти.

Наступного дня, по обіді, аби спонукати Ходжу продовжувати писати, я мовив, що він — сильна особистість, тому не потуратиме порожнім іграм-забавлянкам, і зауважив, що ми відважилися на цю справу не заради звичайних утіх і марної трати часу, а для того, щоб з'ясувати, чому, наприклад, ті, кого Ходжа вважає за телепнів, і є ними. Хіба ж не цікаво нам до кінця пізнати одне одного? Я сказав, що по-справжньому можна захопитися лише тією людиною, характер якої знаєш до дрібниць, а сила таємничого зачарування не поступиться вражаючому ефекту страхітливого сновидіння.

Врешті, Ходжа сів до столу, однак сталося це не завдяки моїм умовлянням, які він сприймав за недолугі жарти придворного блазня, а завдяки проблискам надії, що їх приніс день грядущий. Вечір навіяв розчарування, і, встаючи з-за столу, Ходжа виглядав більш зневіреним, ніж учора. Коли я побачив, що він знову налаштувався навідати дівок, серце стислося від жалю.

Так кожного ранку мій двійник сідав за стіл, сподіваючися вдало описати свої вади і тим самим відновити втрачену надію та впевненість у собі, але кожного вечора вставав з-за столу, не дописавши те, що хотів. Оскільки він зараз зневажав себе, в нього не залишалося сил нехтувати мною; нарешті, в мене з'явилося відчуття рівності з ним, яке, як здавалося мені, ще жевріло між нами у перші дні нашого знайомства. Я був на сьомому небі від щастя. Моя присутність почала дратувати Ходжу, і він сказав, що вже необов'язково сидіти навпроти нього, поки він працює; це був гарний знак, однак лють до Ходжі, яка з кожним роком невпинно росла в моєму серці, затьмарювала мені розум. Я жадав помсти, тому й вирішив перейти в наступ, звісно, як і він у свій час, я втратив почуття здорового глузду. Я гадав: якщо мені вдасться посіяти ще більший розбрат у душі Ходжі чи, прочитавши його записи, так ретельно сховані від мене, принизити, тоді він, а не я, займе місце раба, стане ницим створінням у нашій оселі. Перші ж прояви його поразки не примусили чекати: я помічав, як він прагне переконатися, що я більше не виставляю його на посміх, він шукав моєї підтримки, як це роблять невпевнені в собі люди, частіше звертався за порадою в дрібницях: наприклад, чи личить йому одяг, або чи коректно він відповів, чи пише каліграфічно? Розчарування приглушувало мою ненависть, однак я не полишав своєї гри, тому й заспокоював Ходжу час від часу, аби дещо розрадити свого двійника, принижував себе, від чого він трохи веселішав. Ходжа вже не лупцював мене, бо усвідомлював, що й сам заслуговував на добрячого ляпаса, лише поглядав на мене зневажливо, ніби казав: «Ох, і негідник!»