Слава ЗСУ!

Через таку увагу до моєї персони я міг часто відвідувати резиденції послів; у їх палацах я дивився балет у виконанні привітних юнаків та гарненьких дівчат, слухав музикантів, які приїхали з Венеції, і тішився зі своєї слави, котра стрімко поширювалася, зростала. Європейці, які збиралися навколо мене в посольських резиденціях, запитували про неймовірні пригоди, що їх мені довелося пережити; їм було цікаво, як мені вдалося впоратися з труднощами, здолати перешкоди і вижити, ба й досі знаходити в собі сили терпляче зносити удари долі. Мені було соромно зізнатися, що півжиття я провів у чотирьох стінах над нікому не потрібними книжками, тому вигадував незвичайні історії; це виходило природно, адже у мене вже був досвід з падишахом, який серйозно сприймав мої балачки та вірив кожному слову. Веселило, що ці надумані історії чи перебільшені описи гаремів з великою зацікавленістю слухали не тільки дружини послів з дочками, які перед одруженням зустрічалися із батьком, а й поважні, звісно, лише зовні, посли. Коли помічав легку недовіру, починав уже пошепки з надмірною серйозністю переповідати останні події, так ніби розповідаю самому падишахові державні таємниці, а часом просто вигадував інтригуючі побрехеньки. Мене тішило напускати на себе поважність, коли ці невігласи, які постійно проводили паралелі між мною і Ходжею, уподібнюючи нас, прагнули випитати у мене якомога більше інформації; робив вигляд, що не можу говорити, і багатозначно мовчав. Мені було приємно чути, як вони перешіптуються, стверджуючи, що я причетний до надзвичайно масштабного і дорогого проекту виготовлення зброї.

Коли пізно увечері я повертався додому з розкішних палаців із затуманеною головою та солодкими спогадами про юні тіла красунь, то бачив Ходжу, змученого виснажливою працею, за давнім, уже двадцятирічним столом. Ходжа був по вуха в роботі, такого завзяття я в нього ще ніколи не помічав. Робочий стіл був завалений дивними предметами, аркушами з малюнками та текстом, написаним незграбним почерком. Я не встигав оговтатися, як Ходжа засипав мене питаннями про те, де я був, що робив того дня, однак йому було нецікаво мене слухати; він перебивав мене, вважаючи мої походеньки непристойними й пустими, потім починав говорити про «нас» та про «них», розповідав про свій проект.

Укотре він тлумачив, що все залежить від вмісту нашої голови, на це й спирався його новий проект, він схвильовано говорив про мозок, порівнюючи його з симетрично або хаотично заповненою шафою, я ж не міг зрозуміти, якої форми він хоче надати зброї, а на неї ми покладаємо всі свої надії. Навряд, чи це міг зрозуміти хтось інший, ба мені здається, що й сам Ходжа цього не розумів. Ходжа казав, що одного дня хтось прочитає наші думки та підтвердить їх справедливість. Він говорив, що його осяяла думка, коли ми разом дивилися у дзеркало під час чуми, і тепер він, нарешті, все зрозумів, тому розробить небачену зброю. Ходжа заводився, бо його слова не справляли на мене враження, тоді, геть знервований, він починав дріботіти пальцями на папері, показуючи на чорну пляму дивної, як на мене, форми.

Форма плями, яка кожного разу, коли Ходжа її показував, дещо змінювалася, щось нагадувала, але що — я не міг збагнути. Я дивився на малюнок, відчував у ньому диявольський дотик, та дивувало те, що ніби й розумів, що то є, та не міг пояснити, тому вирішив, що то гра моєї свідомості. Вже чотири роки цей проект маячив перед моїми очима, інформація про нього була розписана на сотнях аркушів; проект розвивався, набуваючи остаточного вигляду, і, реалізовуючи його, ми могли витратити всі гроші, які збирали роками. Цей проект я порівнював з тим, що ми малювали у своїй уяві ще раніше, коли неодноразово ділились одне з одним спогадами, інколи реальними, інколи надуманими, однак я не міг чітко зрозуміти, що то є, тому сподівався, що таємниця зброї відкриється мені сама по собі. Через чотири роки, коли та чорна пляма перетворилася в дивну загрозливу зброю завбільшки з мечеть, про яку заговорив увесь люд Стамбула, намагаючись зрозуміти, що то є, Ходжа сказав, що то нова, неперевершена зброя, я ж губився в догадках, прагнучи виокремити думку про нову зброю зі своїх спогадів та спрогнозувати її блискуче майбутнє.

Приходячи до палацу, я розповідав падишахові про наш винахід; так ніби намагався пригадати сон, який вранці розвіювався з пам'яті; описував колеса, механізми, блоки, порох, про які мені наполегливо розповідав Ходжа. Відтворені слова не були моїми, були вони й позбавлені гарячковості Ходжі, та султан все одно сприймав це серйозно, і мене дивувало, як він, людина, на мій погляд, серйозна, сповнювався надією, коли слухав Ходжеві дифірамби зброї у моєму нечіткому виконанні. Падишах казав, що Ходжа, який залишався вдома, — насправді є мною. Треба сказати, я вже почав звикати до таких ігор розуму, хоча раніше вони неймовірно заплутували мою свідомість. Коли він заявляв, що я — Ходжа, мені здавалося, що краще було навіть не намагатися зрозуміти це, бо далі він стверджував, що всього Ходжу навчив саме я. І сьогоднішній пасивний я — то не я, бо Ходжу замінив я, якого сьогодні вже не відшукати! Краще б ми зараз говорили про розваги, тварин, планування робочих завдань, — пошкодував я. А якось падишах сказав, що всі думають, ніби за цим проектом зброї стою саме я.