Слава ЗСУ!

Це, зізнаюся, лякало мене найбільше. Вже тривалий час Ходжа не з'являвся на людях, його майже забули, поруч з падишахом у володіннях, палацах, на вулицях бачили лише мене, відповідно заздрість до моїх успіхів зростала з кожним днем. Плітки поширювалися все більше, і не тому, що на створення зброї було виділено прибуток від сіл, сільськогосподарських угідь та будинків, і не тому, що я опинився у близькому оточені падишаха, а тому, що я — гяур, і з цією зброєю устромив носа не в свої справи. Звісно, я не міг цьому протистояти й зносити наклепи, тому й поділився своїми переживаннями з падишахом та Ходжею.

Однак вони не сприйняли мої слова серйозно. Ходжа цілком занурився у свій проект. Я заздрив йому, як старий заздрить жазі молодості. Ходжа й слухати не хотів мене, і я добре розумів його, адже останнім часом він займався безпосередньо виготовленням цього страхітливого монстра, на якого вже витратив шалені гроші, роблячи його з найтовщої сталі. Звісно, цікавило його лише те, що говорять про таку махину в будинках послів: хто вони є, ці посли, чи працюють у них голови і що кажуть про небачену зброю? І найголовніше — чому падишах не відсилає постійних послів у інші держави? Я відчув, що Ходжа жадає отримати посаду посла, йому кортить жити в іншому світі, а не серед, як він каже, дурнів. Звісно, про це він не міг говорити відкрито, навіть будучи у скруті, коли ламалися відлиті деталі, чи він впадав у відчай, вважаючи, що грошей не вистачить, — мовчав, дуже рідко заводив розмову. Якось Ходжа виказав своє бажання співпрацювати з «їхніми» вченими. Можливо, вони б зрозуміли правильність наших ідей. Казав, що мріяв би листуватися, обмінюючися досвідом з ученими Венеції, Флоренції, згадував й інші країни, більш віддалені. Ходжа запитував про кращих світових учених, просив мене дізнатися у послів їхні адреси та про можливість співпраці. Але розваги поглинули мене, і я забув про слова свого двійника, хоча це можна було використати у своїх цілях, адже таке прохання свідчило б про визнання нашої слабкості і недолугості у виготовленні зброї, і тим самим збурило б осоружних заздрісників.

Не слухав пліток наших ворогів і падишах. Не прислухався він і до моїх слів, коли я казав, що вороги зле пліткують у той час, коли Ходжа шукає відважних воїнів, яким стане духу ввійти в цю залізну махину, щоб крутити колеса, попри сморід заліза та іржі, який опікає ніс. Падишах цінував Ходжу, віддавав належне його успіхам і був вдячний мені: адже це я навчив його всього. Він, як і Ходжа, запевняв, що все залежить від вмісту голів людей, а ще він запитував, як і Ходжа свого часу, про мою батьківщину й людей, які мешкають там.

Я безкінечно розповідав йому свої фантазії. Так часто переповідав ці фантазії, що навіть почав сумніватися, чи й справді я переживав це в роки юності, чи, може, це все надумане, що злітало з мого каляму, коли я сідав за стіл писати книгу; я звеселяв його своїми побрехеньками, інколи переказував відомі казки або вигадував нові. Падишаха цікавили подробиці, і я незмінно повторював, наприклад, що на одязі італійців багато ґудзиків, хоча не розумію, чи це я вигадав, чи, може, виловив зі своїх спогадів. Хоча деякі спогади, попри 25 років іншого життя, міцно в'їлись у мозок — це розмови з матір'ю, братами та батьком у садку за сніданком. Однак падишахові було не до тих сентиментальних балачок. І якось він сказав, що насправді долі людей схожі. Дивно, та ці слова насторожили мене, а на обличчі падишаха я помітив відтінок лукавства, якого не зустрічав раніше; кортіло запитати про значення цих слів. Я дивився йому в обличчя і хотів кричати: я — це я! Здавалося, якби я зважився на це, то зміг би поставити крапку на всіх інтригах заздрісників, спробах Ходжі та падишаха ототожнювати мене з іншими й розпочати нове, спокійне життя. Та я перелякано мовчав, боячись зіпсувати свій спокій необережним словом.

Трапилося це весною, Ходжа якраз закінчив роботу над проектом зброї, однак ще не почав випробувань, бо не назбирав людей. Ми здивувалися, коли через деякий час падишах вирушив з ордою на Польщу. Чому він не взяв у похід зброю, яка б умить винищила всіх ворогів, чому не взяв мене, невже він нам не довіряє? Ми погоджувалися з думками всіх тих, хто залишився у Стамбулі, вирішивши, що падишах подався на чергове полювання, а не в похід. Врешті, Ходжа зрадів, що виграв ще рік, а я, щоб не байдикувати, вирішив допомагати йому у випробуваннях зброї.

Ледве впоралися з тим, щоб знайти добровольців для випробувань. Люди боялися навіть наблизитися до грізного, небаченого об'єкта. Ходжа обіцяв високу винагороду, ми розіслали телялів[46] по всьому місту, шукали охочих на судноверфі, на гарматному заводі, шукали і серед безробітних у кав'ярнях, поміж шахраями та злодіями. Однак навіть ті сміливці, котрі, поборовши страх, наважувалися ввійти у грізну махину, не витримували, бо колесо доводилося крутити в нестерпній задусі, і вони втікали. Наприкінці літа, коли нам врешті вдалося завести наш агрегат, усі збереження, які ми відкладали впродовж років, закінчилися. Під супровід переможного скреготу заліза та зацікавлених, несміливих поглядів наш вогненосний агрегат почав свій рух, забряжчав, звів гармати у бік уявної ворожої фортеці й зупинився.

  46 Глашатаїв.