Слава ЗСУ!

Ми й досі отримували прибуток від селищ та оливкових садів, однак витрати були неймовірні, тому Ходжа прийняв рішення розпустити команду, на вкомплектування якої пішло стільки сил.

Зима збігла в очікуванні. Падишах повернувся з походу, однак зупинився у своєму улюбленому Едірне; здавалося, про нас забули, ми знову залишилися з Ходжею удвох. Вже не було потреби вигадувати дивовижні історії для палацу та пітніти, аби розвеселити двір, від неробства опускалися руки. Я звернувся до художника, який щойно прибув із Венеції, щоб він намалював мій портрет, і почав брати уроки гри на уді.[47] Ходжа час від часу навідувався до Куледебі,[48] щоб пересвідчитися, що зі зброєю все гаразд, і дати настанови вартовим. Були й спроби вдосконалити зброю, та Ходжа швидко збайдужів. В останні дні зими, які ми провели разом, Ходжа майже зовсім не говорив зі мною про зброю, не ділився він і планами на майбутнє. Став байдужим до життя, і, здавалося, не тому, що втратив колишню жагу, а від того, що я не підтримував у ньому інтерес до його винаходу.

Увесь свій час, довгі зимові ночі ми провели в очікуванні, чекали, поки вщухне вітер та скінчиться дощ, коли востаннє пройде продавець бози,[49] чи коли треба буде підкинути дров до печі. Чатували, поки згасне останній вогник по інший бік Золотого Рогу, сподівалися, що ось-ось навіється сон, а його все не було, чекали на вранішній езан.[50] Ми майже не розмовляли у ті ночі, рідко поринали в мрії, кожен жив у своєму світі. Та якось Ходжа буркнув, що я став зовсім іншою людиною. Мені було кепсько, я весь спітнів; хотів було заперечити, запевнити Ходжу, що він помиляється, збирався переконати, що я той самий, як і раніше, неймовірно схожий на нього італієць, запевнити, що Ходжа знову має взятися за мене, бо у нас багато спільного, і ще є про що говорити, однак мій погляд упав на щойно завершений портрет, який сьогодні вранці я забрав із майстерні та повісив на стіні. Так, Ходжа був правий, я змінився: погладшав від витребеньок на прийомах, з'явилося друге підборіддя, м'язи стали кволими, рухи манірними; та найголовніше — змінилося моє обличчя; біля куточків вуст від поцілунків та нектару вина на численних вечорницях причаїлося безсоромство, вії розпухли від частого недосипання, погляд набув спокійного виразу, як у тих пихатих дурнів, розбещених принадами життя. Зізнаюся, це мене лише тішило, я був задоволений зі свого вигляду, тому й змовчав.

Допоки падишах не запросив нас в Едірне разом із нашою новою зброєю, я частенько бачив одне й те ж сновидіння. Мені снилося, ніби ми у Венеції на маскараді, що дуже нагадує стамбульські дійства; я впізнаю матір та наречену, коли вони знімають маски простолюдинок, я зриваю й свою, щоб вони впізнали мене, та вони не можуть збагнути, що я — це я, й показують на когось позаду мене, коли я повертаюся, то бачу, що вони показують на Ходжу, вони прийняли Ходжу за мене! Щодуху я наздоганяю свого двійника, та коли він опускає маску, о Боже, я бачу себе. Прокидаюся з нестерпним відчуттям провини.