Слава ЗСУ!

Ми ввійшли в місто з урочистостями, які не сподобались нікому, крім падишаха та кількох маріонеток з його почту. Падишах зустрів Ходжу як давнього друга, говорив про ймовірність війни, хоча особливо цим не переймався; вони почали проводити дні разом. Я теж приєднався до їх товариства. Тепер ми разом сідлали скакунів та їхали в дрімучий ліс слухати солов'їних пісень чи спостерігали за жабами під час прогулянок на човнах по водах річок Меріч і Тунджа, ходили до мечеті Селіміє,[51] щоб провідати поранених під час бою з коршунами лелек, чи оглядали нову зброю, щоб знову пересвідчитися у її перевагах. Було прикро усвідомлювати, що я залишався стороннім у їхніх розмовах, мені нічого було додати чи заперечити. Я заздрив їхньому товариству. Та найбільше мене дратували пусті балачки Ходжі про перемоги та про вищість над іншими, необхідність зібратися із силами й перейти у наступ. Я не міг зрозуміти, як падишах може вірити хворим маренням Ходжі.

Посеред літа розмови про війну лунали частіше, Ходжа звернувся до мене, запевняючи, що йому потрібна надійна, вірна людина. Ми крокували серцем Едірне, позаду залишились циганський та єврейський кварталу, йшли сірими вулицями, які навіювали смуток (пригадую, як неодноразово я бродив ними), минали вбогі будинки, які нічим не відрізнялися один від одного. Помітивши, що будинок ліворуч, обвитий плющем, тепер опинився праворуч, я зрозумів, що ми крутимося на одному місці, і сказав про це Ходжі, на що той відповів: «Ми в кварталі Фільдами». Раптом Ходжа постукав у двері будинку. Йому відкрив зеленоокий хлопчак. «Леви, — сказав Ходжа. — Ми шукаємо левів, які втекли з палацу падишаха». Він відсторонив хлопця та зайшов усередину, я пішов за ним. Із середини пашіло пилом, деревом та милом. Похапцем у напівтемряві ми піднялися старими сходами нагору, Ходжа відчиняв ті чи інші двері. У першій кімнаті дрімав з відкритим беззубим ротом сухий дідуган, два хлопчаки, що нахилилися над його бородою, щоб запитати про щось, здригнулися від того, що двері відчинилися. Ходжа прихилив двері, відчинив інші: за ними постала гора з ковдр і шматків тканини для них. Вхід у третю кімнату заступив нам той зеленоокий хлопчак: «Тут немає левів, лише моя мати та дружина брата!» Ходжа, не слухаючи малого, вже відчинив двері: у напівтемному приміщенні дві жінки, повернуті спинами, здійснювали намаз. А в четвертій кімнаті сидів чоловік, який шив ковдру, позаяк він був без бороди, то здавався схожим на мене. Він схопився на ноги, щойно побачив Ходжу. «Що тобі потрібно, навіжений херіфе?[52]» — крикнув він. «Де Семра?» — кинув Ходжа. «Десять років тому пішла до Стамбула, — відповів чоловік. — Вона померла від чуми. А ти чому не подох?» Ходжа не випустив і пари з вуст, він спустився сходами та вийшов із будинку. Я вибіг за ним, а до вух долинуло запитання хлопчака й відповідь жінки: «Це леви приходили, мамо?» — «Ні, це був твій дядько та його брат!»

Можливо, тому, що я не міг забути того, що трапилося, чи, може, готуючись до нового життя та книжки, яку ви все ще терпляче читаєте, я через два тижні рано-вранці наважився відвідати той будинок ще раз. Година була вранішня, може, тому віднайти вулицю й будинок було нелегко, коли ж натрапив, то відразу вирішив визначити найкоротший шлях до лікарні, що на території мечеті Беязид. Мабуть, я помилявся, коли думав, що вони використовують найкоротший шлях, бо ніяк не міг знайти дороги, яка б звивалася між тінями тополь до мосту, позаяк віднайдена мною тополева алея простяглася далеко від річки, а, отже, куштувати тут халву, спускаючи ноги у прохолоду води, було неможливо. Я не побачив нічого, про що розповідав Ходжа, гадана лікарня виявилася зовсім іншою, вражала чистота та відсутність кольорових пляшок, які я сподівався побачити; не почув я і дзюркоту води. На око трапився закутий у ланцюги хворий, мене це здивувало, тож я запитав у лікаря про нього; виявляється, він закохався, відтак з'їхав з глузду і як більшість божевільних, почав вважати себе іншим; лікар хотів був продовжити та мовчки пішов геть.

Я вже й не сподівався, та рішення про похід врешті було прийнято. Полякам, які після минулорічної поразки вимушені були сплачувати великі побори, урвався терпець, і вони сповістили: «За поборами приходьте з мечами». Ходжа був у відчаї, адже військо, готуючись до наступу, не зважало на його зброю, ніхто не хотів бачити біля себе цю купу заліза, вигляд якого не виправдовував ні його дієвості, ні ефективності, мало того, солдати вірили у його сатанинську природу, ба були переконані, що нічого, крім нещастя, це не принесе. За день до бою, коли Ходжа писав настанови до використання зброї, наші вороги відверто заявили, що вона може принести як перемогу, так і поразку. Ходжа довірився мені, що прокляття поразки вони пов'язують саме зі мною, це, треба сказати, добряче налякало. Падишах заспокоїв Ходжу, зізнавшись, що він не сумнівається у надійності зброї, яка буде підпорядкована особисто йому. Сонячним вересневим днем ми вийшли з Едірне.

  51 Мечеть Селіміє, побудована за наказом султана Селіма II (1569–1575) турецьким архітектором Сінаном, відома своїми мінаретами, найвищими в Туреччині, — 70,9 м.

  52 Бовдур.