Слава ЗСУ!

Розділ 11

Наближаюся до кінця своєї книжки. І, ймовірно, дехто з моїх розумних читачів, вважаючи, що історія вичерпала себе, уже давно закинув її. Був час, коли і я так вважав, написав і жбурнув у куток ці сторінки, щоб більше ніколи не повертатися до них. Тоді я прагнув писати оповідки не на замовлення падишаха, а для власної втіхи, хотів писати про любовні інтриги, які траплялися в далеких країнах, куди я мандрував як купець, безмежних пустелях чи холодних лісах, цю ж історію бажав викреслити з пам'яті. Власне, я й міг забути цей прикрий досвід, однак плітки та постійні балачки ускладнювали ситуацію, ба два тижні тому завітав один молодик з проханням не полишати книжки. Отож, я зважився завершити її, так як і планував, вона стала сенсом мого життя.

Щоб закінчити книжку, я сів за стіл, мені уявлявся човен з вітрилами, що з Дженетхісари тримав курс на Стамбул, дітлахи, які бавилися у саду поміж дерев оливи, запилений шлях, що вів до Гебзе. Взимку цей засніжений шлях був безлюдний, та навесні й улітку його наповнювали каравани, що мандрували до Анатолії, Багдада, Дамаска. Найчастіше ж ним, скрегочучи, проїжджали розбиті вози, інколи у вікні вимальовувався образ вершника, наближення якого я схвильовано очікував, однак він швидко проїздив геть. Я знав, що марно чекаю — ніхто до мене не зайде ні зараз, ні колись у майбутньому. Та я не скаржуся на самотність і не засмучуюся. Я навідкладав чимало грошей, поки працював головним астрологом, одружився, маю четверо діточок. Покинув свою роботу, пророкуючи, виходячи з набутої професійної інтуїції, що на країну випаде чимало горя. Я вчасно накивав п'ятами сюди, в Гебзе, ще задовго до того, як падишах з ордою рушив на Відень, до того, як негідники з його оточення, засліплені поразкою, відрубали голову астрологу, що посів це місце відразу після мене, до того, як скинули з трону падишаха, який обожнював тварин. Відійшовши від справ, я збудував собі цей маєток та оселився в ньому з дружиною, дітьми й кількома прислужниками. Одружився я ще за часів свого астрологування із зовсім юною дівчиною, яка цілком присвятила себе домашнім справам і клопотам про мене. Дружина не дорікала мені, отож я, сімдесятирічний дідуган, зачинявся у кімнаті зі своїми книжками, щоб мріяти, виливаючи все на папір. Я часто згадую, чимало думаю про Нього.

Проте перші роки я гнав від себе ці думки. Декілька разів падишах заводив мову про Нього, та, збагнувши, що це мені неприємно, переходив до іншої теми. Мені здавалося, що від цього султан тільки радів, однак час від часу цікавість давалася взнаки. Та я не збагнув, що саме цікавило падишаха. Спочатку він повторював, що не варто соромитися того, що левову частку знань та досвіду я отримав від нього. Як виявилося, падишах з самого початку зрозумів, що всі упорядковані книги, календарі, віщування, якими ми задобрювали його, були написані ним, а коли я зачинився у кімнаті з кресленнями проекту зброї, падишах зізнався йому, буцімто і сумнівів у нього не було, що це він сказав мені, адже завжди ділився зі мною всім, як і я з ним. Я відчув, що ми з падишахом обоє лукавили, хоча, зізнаюсь, після розмови падишах ще більше довірився мені. З усього було видно, що падишах розумніший за мене і все йому достеменно відомо, проте він грає, щоб маніпулювати мною. Мою приязнь до султана я пояснюю вдячністю за порятунок від оскаженілих військових, які зазнали поразки на болоті біля фортеці. Адже коли вони дізналися про втечу гяура, почали вимагати моєї страти. А як мені свербів язик розповісти падишахові всю правду, я чекав, що він поцікавиться, та марно. Як я сумував за ним…

Мало не з'їхав з глузду, поки самотньо жив у будинку, де стільки років ми провели разом. Гроші в мене водилися, і вже тоді я призвичаївся навідуватися на базар полонених. Я витратив кілька місяців, допоки надибав на те, що шукав. Нарешті знайшов одного, який мало був схожий, як на мене, так і на нього. Коли ввечері я попросив його розповісти все, що він знав, описати країну, в якій він живе, його минуле, зізнатись у недоліках й огріхах, а після цього ще й підвів до дзеркала, він сахнувся мене. То була жахлива ніч. Мені стало шкода його, я навіть зібрався звільнити невільника, та стало жаль грошей, тому на ранок я знову пішов на базар і продав бідолаху. Потому вирішив одружитися, тож сповістив про свій намір усіх у кварталі, де жив. Сусіди зраділи, сподіваючись, що після одруження я заспокоюсь, стану, як усі, а в махаллє прийде спокій. Я, зізнаюся, теж зрадів, що стану схожим на всіх, планував жити у щасті довго, пишучи оповідки для падишаха. Вибирав я дружину прискіпливо. Й недаремно, адже по тому вечорами вона звеселяла мене майстерною грою на уді.