Слава ЗСУ!

Незабаром, коли військо пузаня Хасана-паші за годину взяло укріплення з незначними втратами, Ходжа зібрався був стати на шлях пошуку істинного знання, та його спіткало розчарування, бо все населення укріплення було вирізане. Не знайшов Ходжа й жодного важкопораненого між обпалених стін підкореної фортеці. Погляд Ходжі впав на купу відрізаних голів, які підготували, щоб показати падишахові, я ж не мав сил, щоб спокійно на це дивитися, тому просто відійшов. Через деякий час я, не стримуючи цікавості, знову повернувся до нього, цього разу Ходжа крокував геть від голів, а мені було байдуже, куди він ішов.

Коли ми повернулися до табору, була обідня година, нам повідомили, що фортецю в Доппіо все ще не взято. Падишах не знаходив собі місця від гніву. Він присягався покарати пашу Сари Хусейна і всім військом рушити на поле бою! А Ходжі наказав лаштувати свою зброю на випадок, якщо до вечора облога фортеці не впаде. За волею падишаха відрубали голову невмілому командиру, який за день не зміг завоювати фортецю. Через гнів падишахові було навіть не до пліток щодо нашої ганебної невдачі зі зброєю. Ходжа теж мовчав про наш надуманий внесок у перемогу. Всі його думки були про одне, він, як і я, думав про долі астрологів, моє дитинство, тварин з моєї ферми. Та найголовніше — він уболівав за останній шанс, який міг випасти нам сьогодні, — це звістка про завоювання фортеці. Сумніви були вагоміші за сподівання, та Ходжа не переймався, бо мріяв про інше нове життя, яке розпочнеться разом із молитвою священика маленької християнської церкви з дзвіницею, яку лизатимуть червоні язики полум'я після того, як буде розгромлено неприступну фортецю. Я відчував, як у наших серцях загорається вогник надії, розпалений червоною загравою сонця, яке ховалось за гаєм на горі, зліва від нас.

Сідало сонце, коли ми побачили не тільки поразку Сари Хусейн-паші, а й фортецю Доппіо, на підмогу якій прибули, крім поляків, австрійці, угорці та козаки. Фортеця розкинулася на високому пагорбі, вечірні блиски сонця прикрашали її вежі з прапорами, сама ж вона була білосніжною. Я не вірив своїм очам, адже таку красу й довершеність можна було побачити лише уві сні. І в цьому сні ви збентежено будете летіти по зміїстій доріжці чорного лісу, щоб якнайшвидше дістатися до прекрасного дива на недосяжному пагорбі, де, здається, панує радість, до якої вам кортить долучитися, і щастя, котре не хочеться втрачати. Недосяжність фортеці дратувала. Коли я дізнався, що піхота пройшла цим дрімучим лісом, перейшла рівнину, яка внаслідок постійних повеней перетворилася на смердючу трясину з болітцями, та попри підтримку гармат, не змогла дістатися неприступного муру фортеці, мені перед очима постав шлях, який закинув нас сюди. Навкруги все здавалося бездоганним: біла фортеця, над вежами якої кружляли птахи, чорний пагорб, що нагадував скелю, і тихий дрімучий ліс. Лише зараз я збагнув, що все, що раніше видавалося мені випадковим, насправді було закономірним, очевидним ставало й те, що наші аскери ніколи не підкорять фортецю. Здавалося, у голові Ходжі теж роїлися такі думки. Ранком наші почали атакувати. Звісно, Ходжа теж передчував, що наша металева купа застрягне у болоті, а солдати всередині та навкруги зброї виявляться приреченими на смерть, усвідомлював він і наслідки — лише ціною моєї голови можливо буде вгамувати страх та плітки довкола лиха, яке я накликаю своєю присутністю. Мені навіялися спогади, як багато років тому, щоб спровокувати Ходжу на сповідь, почав розповідати про товариша дитинства, з яким ми одночасно думали про одне й те ж саме. З ним нас теж єднала телепатія.

Ходжа все ще не повертався з падишахового намету, до якого завітав пізно ввечері. Я здогадувався, про що він казатиме пашам та падишахові, який звернувся до Ходжі з проханням спрогнозувати майбутнє, мені вже ввижалася кривава сцена його вбивства, а перед очима стояли кати, які ось-ось мали прийти по мене. Малювалася й інша картина, як Ходжа, навіть не перекинувшись зі мною словом, пробирався до фортеці, що виблискувала своїми білосніжними стінами, позаду залишалися вартові та нетрі лісу. І я бачив його біля мурів фортеці. З такими думками я зустрів ранок. На моє здивування, Ходжа причинив двері. Я зрозумів, що в наметі він розповідав те, що я передбачив. Через багато років я дізнався, що Ходжа довго й обережно умовляв їх. Однак мені тоді він не обмовився й словом. Ходжа був стурбований, він поспішав, ніби збирався подолати далекий шлях. Лише буркнув, що долину заслало густим туманом, мені ж стало все зрозуміло.

Допоки сонце на повну силу не розкинуло свого проміння, я взявся розповідати Ходжі про своїх рідних — батька, матір та братів, їх натуру, всіх, кого залишив у рідній країні, розповів, як знайти наш будинок, добре знаний в Емполі та Флоренції. Мені приємно було згадувати рідних, зупинився на їх зовнішньому вигляді, та так детально, що згадав навіть родимки на спині молодшого брата. Коли вів про це мову, було враження, що раніше вже це розповідав. Я щиро вірив у реальність свого довгого оповідання, однак пізніше, коли переказував падишахові чи писав цю книгу, здавалося, що я все вигадав. Чому так, важко сказати, адже я говорив чистісіньку правду: дійсно, моя сестриця злегка заїкалась, і одяг ми носили з купою ґудзиків, і пейзаж з вікна нашого будинку відповідав описаному. Коли закінчив, то подумав, що вдалося переконати Ходжу, ніби життя моє із запізненням він продовжить там, де я його увірвав. Обличчя Ходжі засяяло приязною посмішкою.