Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Біла фортеця

Щоб його забути, ми переїхали у новий будинок у Гебзе. Боявся, що приїдуть аскери падишаха і заберуть мене, однак ніхто не приїздив, не цікавився моїми справами та прибутками, і з часом я заспокоївся: або про мене забули, або просто таємно пильнували. Намагався не перейматися і зайнявся своїми справами — збудував будинок, розбив за ним садок, як того хотілося, й занурився у писанину, однак не заради грошей, а для насолоди, як колишній астролог, вислуховував приїжджих, даючи поради, і знову не заради грошей — мене це розважало. Лише зараз я по-справжньому пізнав країну, в якій жив замолоду: перед пророцтвами майбутнього інвалідам; пригніченим горем від утрати сина чи брата; невиліковно хворим; батькам дочок, які засиділися у дівках; малорослим, які прагнули стати вищими; морякам; безнадійно закоханим; я просив їх спочатку розповісти про своє життя. А вечорами я занотовував почуте для своїх ще не написаних книжок.

У ті роки я познайомився з одним літнім чоловіком, разом з яким до моєї кімнати увійшла туга. Він був десь на десять-п'ятнадцять років старшим за мене. Його звали Евлія, а вираз обличчя промовисто свідчив, що результатом його мук стала самотність, однак я помилився. Усе життя він мандрував світом і підготував десятитомну працю спогадів, а перед смертю йому кортіло відвідати дорогі його серцю місця — священні Мекку та Медіну, і написати про них. Його мучила прикрість — це прогалина у його книжках, яка ятрить йому душу, а так хотілося б розповісти про італійські мости та фонтани, про красу яких він багато чув. До мене ж він звернувся за інформацією, бо начувся про мене як про великого знавця: не міг би я йому прислужитися? Я запевнив його, що моя нога ніколи не ступала на італійську землю. Він відповів, як і всі інші, до речі, що про це знає, однак завдяки своєму служникові-іноземцю я знав про Італію багато, бо мій двійник розповідав чимало цікавого. А ще старий додав, що в подяку він теж розповість мені дещо цікаве, адже що може бути прекраснішим за розповідь. З кишені Евлія дістав схематичну мапу Італії, і я вирішив розповісти.

Пухкенькою, як у дитини, рукою він відмічав місто на мапі, читав його по складах і уважно занотовував мої оповідки. Просив розказати незвичайну історію про кожне місто. Так, уперше в житті я здійснив таку мандрівку і впродовж тринадцяти днів пройшов усю країну з півночі на південь, відвідавши тринадцять міст. На ранок чотирнадцятого дня я сів на корабель, який з сицилійського порту прямував до Стамбула. Старий був захоплений моїми оповідками і, вдячний, вирішив поділитися своїми. Він розповів про канатоходців, що розтанули в небі Акки, про жінку з Коньї, яка народила слона, про буйволів з блакитними крилами з берегів Нілу, рожевих котів, розплився у посмішці, щоб показати свої білі зуби, які йому зробили у Відні, розповів про говорючу штольню на Азовському морі, про червоних мурашок Америки. Не розумію чому, але те, що він розповідав, навіювало смуток, доводило до плачу. Червоний багрянець сонця залив кімнату, коли Евлія запитав, чи не хочу я поділитися чимось особливим. Я ж запропонував старому залишитися переночувати, щоб мати досить часу повідати йому неймовірну пригоду про двох чоловіків, які помінялися місцями.

Ми дочекалися тиші пізньої ночі, коли всі поснули, і повернулися до кімнати. Так, я вирішив розповісти історію, яку ви зараз дочитуєте. Те, що я розповідав, не було вимислом, здавалося, хтось послідовно нашіптував мені слова і фрази, які доречно нанизувалися одна на одну: «Ми пливли з Венеції у Неаполь, коли турецькі галери заступили нам шлях…»

Я закінчив далеко за північ, і запанувала глибока тиша. Відчував, що мій гість, як і я, думав про нього. І, безперечно, у думках Евлії мав сформуватися зовсім інший, відмінний від мого, образ двійника, адже його враження переплелося з власними думками. Я ж розмірковував про своє життя, про Ходжу, захоплено тішився зі своєї розповіді, пишався всім, що пережив і про що мріяв. Кімнату, в якій ми сиділи, заповнили спогади про те, ким я і мій гість прагнули бути і ким стали. Раптом я збагнув, що ніколи не зможу забути Ходжу, і від цього буду страждати все подальше життя, знав, що не зможу залишитися на самоті, бо з моїми балачками ступила в кімнату набридлива тінь його, привида, який викликав тривогу, змішану з цікавістю. Під ранок гість мене збентежив, заявляючи, що моя розповідь сподобалась, а потім додав, що дещо викликало сумніви. Я уважно став слухати його, щоб позбутися тривожних спогадів і негайно розпочати нове життя.

Евлія стверджував, що ми маємо відшукати у цьому оповіданні дивні, неймовірні, на наш погляд, речі, і, можливо, саме вони допоможуть нам подолати прикру нудоту цього світу. А оскільки ще з юних років він зрозумів, що все незворотньо повторюється, ідея зачинитися у чотирьох стінах не спадала йому на думку. Все життя він мандрував, відшукуючи на нескінченних дорогах живі історії. Найдивовижнішим є те, що шукати ми маємо у світі, а не в собі! Внутрішній пошук, прискіпливі роздуми про себе зроблять нас нещасними. Моя ж розповідь саме про це: герої не хочуть бути самими собою, вони прагнуть стати іншими. Раптом Евлія почав: «Припустімо, що твоя історія правдива. То невже я маю повірити, що ці двоє, обмінявшися життями, заживуть щасливіше?» Я ж — ні пари з уст. Тишу урвав Челебі, пригадавши випадок з моєї розповіді, він зауважив, що нам не варто перейматися сподіваннями, як те робив той іспанський раб з відірваною головою. «Коли, — провадив Евлія, — ми вигадуємо подібні оповідання, вишукуючи в собі дивакуватість, то перетворюємося на інших, нехай убереже нас і читачів від цього Аллах! Йому навіть думати прикро про страшний світ, у якому всі прагнуть стати кимось, не те що читати чи слухати такі історії». А я прагнув і шукав цього! Щойно старий зі своїм почтом покинув на світанні мою оселю, тримаючи шлях на Мекку, я сів за стіл, щоб закінчити свою книжку. Щоб точніше зобразити жителів того прийдешнього страшного світу, я з найменшими подробицями написав про себе і Ходжу, якого ніколи не відділяв від себе. Однак сьогодні, перечитуючи книжку, яку закинув шістнадцять років тому, зрозумів, що був занадто обережним і дещо опускав. Отже, наперед вибачуся перед читачем, якому не до вподоби, коли люди ведуть мову про себе, та допишу ще одну завершальну сторінку.

Попередня
-= 52 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!