Слава ЗСУ!

Одноокий впав у розпач. Він скрізь нишпорив, і шастав, і мало спав тепер у печері, де стало так сумно й нудно. Вовчиця теж покинула своїх дітей і вийшла шукати поживи. В перші дні після народження вовченят Одноокий частенько навідувався до індіанського табору й грабував кролячі сильця, та коли сніг розтанув, річки скресли, індіанці пішли собі далі, й це джерело їжі зникло для нього.

Коли сіре вовченя повернулось до життя й почало знову цікавитись далекою білою стіною, воно виявило, що населення його світу дуже зменшилося. Залишилась тільки одна сестра. Решта вовченят зникла. Коли він оклигав, то мусив сам гратись, бо сестра не могла вже ані підвести голови, ані поворухнутись. Його маленьке тіло круглішало від м’яса, що він тепер їв, але для неї їжа прийшла занадто пізно. Вона спала, не прокидаючись, і в маленькому кістяку, обтягненому шкурою, життя блимало дедалі слабше, аж поки, нарешті, згасло й зовсім.

Потім настав час, коли сіре вовченя перестало бачити батька: він більше не з’являвся через стіну, не зникав за нею і не спав у проході. Це трапилось наприкінці другого періоду голодування, що був не такий жорстокий. Вовчиця знала, чому Одноокий більше не повертався, але вона не могла розказати вовченяті того, що бачила. Полюючи здобич на лівому рукаві струмка в тій місцевості, де жила рись, вона бігла вчорашнім слідом Одноокого. І тут вона знайшла його самого, або, вірніше, те, що залишилось від нього. Знати було, що недавно тут стався запеклий бій, і рись, здобувши перемогу, побігла до себе в нору. Вовчиця знайшла цю нору, але, пересвідчившись, що рись усередині, не зважилась увійти туди.

65

З Біле Ікло

Після цього вовчиця перестала полювати на лівому рукаві струмка. Вона добре знала, який страшний і лютий звір ця рись, а до того ж у рисі в норі був молодий вивід. Півдесятка вовків можуть дуже легко загнати рись на дерево, хоч би як вона пирхала та їжилась; але зовсім інша річ спіткати її одному вовкові, та ще й коли в неї за спиною голодний вивід.

Проте Пустеля — завжди Пустеля, й мати є мати, відчайдушно дбайлива і в Пустелі, й поза нею, і неминуче повинен був настати такий день, коли вовчиця заради свого сірого вовченяти наважиться піти вздовж лівого рукава, до нори серед скель, назустріч розлюченій рисі.

Розділ IV СТІНА СВІТЛА

На той час, коли вовчиця стала залишати печеру й ходити на полювання, вовченя вже добре затямило, що до виходу не можна підходити. Крім того, що мати втовкмачила це йому в голову, щоразу штовхаючи його носом або лапою, у ньому самому вже розвивався інстинкт страху. За все своє коротке життя в печері він не здибав нічого такого, щоб налякало його. Проте страх жив у ньому. Він перейшов до нього від далеких предків, через тисячу тисяч життів. Безпосередньо вовченя успадкувало його від Одноокого й вовчиці, а ті успадкували його від безлічі поколінь вовків, що жили перед ними. Страх — це спадщина Пустелі, й жодна тварина не може уникнути його або поміняти на юшку сочевиці.

Отже, сіре вовченя знало страх, хоч досі не знало, від чого він буває. Можливо, що воно вважало його за одне з тих обмежень, що їх ставить життя. Бо воно вже знало, що такі обмеження трапляються. Коли воно відчувало голод і не могло його заспокоїти, то це було обмеження. Тверда перешкода печерної стіни, тицяння материного носа, болючі удари її лапи, незаспокоюваний голод — породжували в ньому впевненість, що не все на світі вільно, що в житті є свої обмеження й заборони. І ці обмеження й заборони були законом. Підлягати їм — це означало уникати болю й досягати щастя.

Воно не обмірковувало цього питання так, як людина. Воно просто поділяло всі речі на такі, що завдають болю, і на такі, що не завдають, і тим-то уникало болю, тобто обмежень і заборон, щоб мати змогу тішитись усіма радощами життя.

Отож скоряючись законові, який встановила його мати, й також другому законові — отого незрозумілого й безіменного страху, вовченя трималось оддалік виходу з печери. Отвір усе ще був для нього світлою білою стіною. Коли матері не було вдома, воно здебільшого спало, а прокинувшись, намагалося сидити тихенько, мовчати й не давало волі жалібному скавучанню, яке все поривалося йому з горла.

Одного разу, прокинувшись, воно почуло біля світлої стіни якісь дивні звуки. Вовченя не знало, що це була росомаха, — вона стояла надворі, тремтячи від власної зухвалості, й винюхувала носом, що там у печері. Вовченя розуміло тільки те, що звуки ці незвичні й, отже, незнайомі й страшні, бо все незнайоме конче викликало в ньому страх.