Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

Один з індіанців звівся на ноги, підійшов до вовчати й нагнувся до нього. Звіря ще більше припало до землі. Невідоме, нарешті, втілилось у плоть і кров, й оце, нахилившись, тягається схопити його. Вовча наїжилося, губи його сіпнулись, і малі ще ікла вискалились. Рука, що зависла над ним, як доля, нерішуче спинилась, і людина сказала, сміючись:

— Вабам вабіска іп піт та! (Дивіться, які білі зуби!)

Усі голосно зареготали й стали підбивати його взяти вовча. Рука опускалася все нижче, а в звіряті розпалилась боротьба інстинктів. Його опанували два бажання: і скоритись, і битись. Вовча пішло на компроміс. Воно скорялося, доки рука не торкну-

лась йому тіла, а тоді його зуби, клацнувши, вп’ялися в неї. У ту ж мить вовча дістало доброго удару по голові, від якого повалилося на бік. Бажання битись умить зникло. Воно було тільки малим вовченям, й інстинкт покори взяв у ньому гору. Сівши на задні лапи вовча заскімлило. Але індіанець, якого воно вкусило, розсердився. Вовченя дістало удару ще з другого боку й, сівши, заскімлило дужче.

Четверо індіанців зареготали голосніше, і навіть той, з прокушеною рукою, засміявся. Вони всі поставали навколо й сміялися з нього, а вовча скавучало з болю й переляку. Раптом воно щось почуло. Індіанці почули також. Але вовча знало, що це таке, і, на довгій ноті увірвавши скавуління, в якому вже забриніло торжество, мовчки почало чекати свою матір, люту й несамовиту, яка нічого не боялась і вбивала всіх живих істот. Вона почула крик вовченяти і мчала йому на допомогу.

Одним стрибком вовчиця опинилася серед них. Оскаженіла, готова хоч би й на що заради сина, мала вона не дуже приємний вигляд. Зате ця її оборонча лють була саме до втіхи вовчаті. Радісно заскавучавши, вовча кинулося до неї, а люди похапливо відступили на кілька кроків. Вовчиця стала між своїм сином і людьми. Шерсть у неї наїжилась, у горлі хрипіло приглушене гарчання, розлючена морда погрозливо сіпалась, ніс увесь зморщився.

Враз один з індіанців здивовано вигукнув:

-Кічі!

Ото й усе, що він сказав, але вовчиця одразу вся якось принишкла на цей вигук.

— Кічі! — знову вигукнув індіанець, цього разу вже гостро і владно.

І тоді вовча побачило, що його безстрашна мати, вовчиця, припала животом до землі й на знак миру тихо заскавучала й замахала хвостом. Воно нічого не розуміло. Його опанував страх. Інстинкт його, не зрадив. І мати це ствердила. Вона так само виявляла свою покору людині.

Той, хто говорив, підійшов до вовчиці й поклав, руку їй на голову. Вона не вкусила й не намірялась, вкусити його, а тільки нижче припала до землі. Надійшли й інші індіанці, оточили її, торкали, гладили, а вона й не думала опинатись. Вони були дуже збуджені й ротами своїми знімали великий галас. Однак нічого небезпечного в цих звуках вовча не вбачало і, притулившись до матері, так само намагалося виявити свою покору, хоч подеколи ще наїжувалося.

— Це й не диво, — казав індіанець. — Батько її був вовк. Щоправда, мати була собака, але хіба мій брат не прив’язував її в лісі на три ночі під час тічки. Через це батько Кічі — вовк.

— Уже цілий рік, як вона втекла, Сивий Бобре, — зауважив другий індіанець.

— І то не диво, Лососів Язику, — відповів Сивий Бобер. — Тоді стояв голод, і нічим було годувати собак.

— Вона жила серед вовків, — промовив третій індіанець.

— Либонь, що так, Три Орли, — сказав Сивий Бобер і, доторкнувшись до вовченяти, додав: — Бо оце й доказ перед нами.

Вовча тихенько загарчало на доторк, але рука піднялась і замірилася вдарити його. Тоді він сховав ікла і знову покірно припав до землі, а рука та стала чухати йому за вухами й гладити по спині.

— Авжеж, оце й доказ, — казав далі Сивий Бобер. — Безперечно, його мати Кічі. Але батько — вовк. Через те від собаки в ньому мало, а від вовка багато. У нього білі зуби, й ім’я йому буде Біле Ікло. Я сказав. Це собака мій. Хіба Кічі не була собакою мого брата? І хіба брат мій не помер?

Вовча, що в такий спосіб дістало собі в світі ім’я, лежало і стежило. Ще деякий час людям з ротів ішли горлові звуки. Потому Сивий Бобер витяг із піхов, що висіли в нього на шиї, ножа, пішов у гущавину й вирізав палицю. Біле Ікло усе стежив за ним. Індіанець поробив зарубки на обох кінцях палиці й прив’язав до них ремені з сириці. Один він надів вовчиці на шию, підвів вовчицю до молоденької сосни і другий ремінь прив’язав до дерева.

Біле Ікло пішов за матір’ю й ліг коло неї. Лососів Язик простяг до вовчати руку й перекинув його на спину. Кічі тривожно дивилась на нього. Білому Іклу знов стало страшно. Він не міг стриматись, щоб не загарчати, але кусати вже не наважувався. Рука із зігнутими й розчепіреними пальцями почала потирати йому живота, перекочувала його з боку на бік. Було чудно й незручно лежати так горічерева, щоб лапи стирчали вгору. Та й при цьому він був зовсім безпорадний, — тож і обурювався всією своєю істотою. Він ніяк не міг боронитись; якби людина захотіла щось йому заподіяти, то вже не відкрутився б. Хіба можна втекти, коли всі чотири лапи теліпаються в повітрі? І все-таки покора взяла в ньому гору над страхом, і він тільки гарчав потихеньку весь час. Але людина на те не гнівалась і не била його по голові. А найдивніше було, що Біле Ікло відчував якусь незрозумілу приємність, коли рука гладила його. Перевернений на бік, він перестав гарчати. Пальці почухали його за вухами, і йому зробилось іще приємніше. А коли людина востаннє погладила його й пішла собі, у Білого Ікла пропав і весь страх. Йому судилося ще багато разів у житті зазнати страху перед людиною, але саме зараз почалась його приязнь із нею.

Попередня
-= 26 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!