Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

Через деякий час Біле Ікло почув, що до нього долинають якісь чудні звуки. Він швидко здогадався, що це люди такі звуки видають. Надійшло ціле індіанське плем’я, яке перекочовувало кудись-інде. Було багато чоловіків, жінок та дітей, — всього душ сорок, — і всі навантажені табірними пожитками й усяким іншим збіжжям. З ними було багато собак, і вони теж, окрім цуценят, мали на спині міцно прив’язані клунки вагою в двадцять-тридцять фунтів кожен.

Біле Ікло досі не бачив собак, проте з першого погляду відчув, що вони однієї з ним породи, хоч трохи від нього й відмінні. Але вони, угледівши його з матір’ю, показали, як мало різняться від вовків. Зав’язалася бійка: Біле Ікло наїжився, загарчав і вискалив зуби назустріч цілій зграї собак, що мчали на нього, пороззявлявши пащеки, та вони одразу збили його з ніг і підтоптали під себе. Відчуваючи на собі їхні гострі зуби, він кусав лапи, що його товкли і рвав животи, що були над ним. У повітрі стояв страшенний гамір. Чути було скажене гарчання Кічі, що боронила своє маля, людські крики, приглушені удари дрючків по живому тілі й жалібні скавучання побитих собак.

За кілька секунд Біле Ікло знайшовся знов на ногах. Дрючками й камінням люди прогнали собак, боронячи й рятуючи його від гострих зубів тої породи, що була така схожа, а разом з тим і не схожа на його породу. Мозок його, звісно, не міг збагнути такого абстрактного поняття, як справедливість, та, проте, вовча по-своєму відчуло справедливість людей і зрозуміло, що вони встановлюють закон і дбають, щоб його дотримувались. Він також визнав за ними ту силу, що змушує скорятись законові. Вони не кусалися й не дряпались, як інші звірі, яких він зустрічав досі, але вони примушували неживі речі виконувати їхню волю. Дрючки й каміння, що кидали ці дивні істоти, літали в повітрі, немов живі, й, падаючи на собак, завдавали їм дошкульних ударів. Він не міг зрозуміти такої влади, і вона здавалась йому надзвичайною, якоюсь просто надприродною і навіть богорівною. Звісно, Біле Ікло за самою природою своєю не мав жодного уявлення про богів; найбільше, що він міг знати, — це те, що на світі є речі, яких годі збагнути. Його подив і побожний острах були подібні до подиву й остраху, які пройняли б людину, коли б вона раптом побачила десь на вершині гори небесну істоту, що вергає громовиці на великим дивом вражений світ.

Нарешті, останнього собаку відігнано, й гамір ущух. Біле Ікло зализував собі рани й міркував про своє знайомство з собаками та лють собачої зграї. Він гадав, що його порода складалась тільки з нього, його матері та Одноокого, і що вона зовсім осібна, а тепер він несподівано відкрив, що до неї належать, крім них, ще багато інших створінь. І десь глибоко в підсвідомості у нього виникло почуття образи, що вони, ці звірі одної з ним породи, з першого разу кинулися на нього й хотіли його знищити. Так само підсвідомо обурювало вовча й те, що матір його прив’язали до ломаки. Хай зробили це віщі істоти, проте воно тхнуло пасткою й неволею. А втім, особисто він нічого не знав ні про одне, ні про друге, — він блукав, гасав, улягався, коли сам хотів, і ця воля була його спадщиною, що тепер її порушено. Рухи його матері обмежені довжиною ломаки, і та сама ломака обмежувала його також, він ще не навчився обходитись без матері.

Усе це було йому не до душі. Так само не сподобалось йому, коли люди повставали й рушили далі, а один маленький чоловічок узяв за кінець палицю повів за собою Кічі. Біле Ікло ішов услід за нею, вельми збентежений і зажурений цією новою пригодою.

Вони спустилися в долину, де тік струмок, і пішли далеко, куди він ніколи не забігав, аж до самого того місця, де долина кінчається і струмок впадав в річку Маккензі. Тут, де, високо підважені на жердинах, висіли човни і стояло приладдя, щоб сушити рибу, індіанці отаборились. Біле Ікло здивовано поглядав на все це. Могутність людей, здавалося, зростала з кожною хвилиною. Вони ніби дихали нею, всі, починаючи від собак із гострими зубами, корились їм. Але найбільше вражала вовча влада їхня над неживими речами, їхнє вміння пускати в рух те, що не рухалось, і змінювати навіть світ.

Це останнє особливо вражало. Коли люди поставили жердини для вігвамів, цим він не дуже захопився, бо вже бачив, як з наказу цих самих істот літало каміння й дрючки. Але коли ці жердини обгорнулися шкурами й парусиною, Біле Ікло був здивований без краю. Вігвами вражали його своїми величезними розмірами й видавались якимись страховинними проявами життя. Вони здіймалися навколо нього з усіх боків і зловісно підносились угору. Він жахався наметів, а коли вітер починав хитати й надимати їх, припадав до землі й, не зводячи з них пильного погляду, готовий був скочити й тікати в ту ж мить, як вони кинуться на нього.

Попередня
-= 27 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!