Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

Собаку дуже легко збити з ніг, якщо напасти несподівано. А падаючи, він виставляє найвраз-ливішу частину тіла — шию, і коли за неї вкусити, іноді можна й зовсім життя збавити. Біле Ікло знав це місце, знання те успадкував він від багатьох поколінь вовків. Його спосіб нападати полягав у тому, щоб, по-перше, застукати собаку самого, по-друге, захопити його зненацька й збити з ніг і, по-третє, вчепитися зубами в горло.

Біле Ікло був ще напівдорослий, ікла не мав ще такі великі й сильні, щоб загризати на смерть, а проте чимало молодих собак бігало по табору з покусаними горлами після сутички з ним. І ось якось він заскочив одного свого супротивника на узліссі. Кілька разів перекинувши його, він таки перегриз йому горло. Увечері в таборі зчинився цілий ґвалт. Звістку про подвиг Білого Ікла принесли хазяїнові загризеного собаки, жінки пригадали всі випадки з украденим м’ясом, і навколо намету Сивого Бобра загомоніли гнівні голоси. Але він нікого не пустив до свого вігвама, куди сховав злочинця, і рішуче відмовився видати його тим, хто. жадав помсти.

Білого Ікла зненавиділи і люди, й собаки. Він не знав і хвилини спокою. Кожен собака шкірив на нього зуби, кожна людина замахувалася рукою. Своя порода вітала його гарчанням, а боги прокляттям і камінням. Він завжди був у напруженому стані, щомиті готовий напасти, відбити напад або ухилитись від несподіваного удару. Повсякчас він був ладен діяти хутко й розважливо: кидатись на ворога, зблиснувши зубами, або ж відскакувати з грізним гарчанням.

Щодо гарчання, то жоден собака в цілому таборі, ні старий, ні молодий, не вмів так хижо гарчати, як він. Собака звичайно гарчить або застережливо, або погрозливо, і треба знати, коли до якого способу вдаватись. А Біле Ікло це добре знав. У своє гарчання він вкладав усе, що мав у собі хижого, лютого й страшного. Зморщений його ніс, наїжена шерсть, і язик, що, мов червона гадюка, висувався й ховався, прищулені вуха, очі, що виблискували ненавистю, тремтячі губи, вискалені мокрі ікла — все це могло стримати хоч би й якого напасника. Хвильки такої

паузи — коли Білого Ікла застукували зненацька — вистачало йому, щоб зважити свої дії. Але часто вагання ворога затягувалось надовше, і він урешті зрікався нападу. Отак гарчання Білого Ікла не раз допомагало йому почесно відступати навіть у сутичках з дорослими собаками.

Викинутий із зграї молодих собак, він змушував їх дорого платити за свою ворожнечу до нього, даючи їм на власній шкурі відчути його хижість. Усе склалося якось дивно: вони не підпускали його до себе, але й жоден з них не міг відбитися зграї, — цього вже він не дозволяв. Його хитрість і підступна тактика призвели до того, що вони боялись бігати поодинці й, опріч лишень Jlin-JIina, завжди трималися купи, аби спільно відбиватись від страшного ворога, що самі собі створили. Коли якесь собача нерозважно забігало само на берег, то або його знаходили загризеного, або воно здіймало на ноги весь табір своїм одчайдушним скавучанням, рятуючись утечею від Білого Ікла.

Проте й тоді, як молоді собаки зрозуміли, що їм безпечніше триматися гурту, Біле Ікло мстився на них. Він нападав, заскочивши котрогось ворога самого, а вони нападали на нього цілою зграєю. Побачивши вовча, вони зараз же на нього накидались, і рятували його тільки швидкі ноги. Але сутужно доводилось тому переслідувачеві, що випереджав інших! Біле Ікло несподівано обертався, наскакував і рвав його перш ніж настигала зграя. Таке траплялося доволі часто, бо, запалившись погонею, собаки забували про всяку обережність, а з ним цього ніколи не бувало. Озираючись крадькома, він не проминав нагоди враз крутнутись і налетіти на занадто заповзятого переслідувача, що випередив зграю.

Молоді собаки не можуть не гратись, і тепер ворожнеча з Білим Іклом зробилася для них грою у війну. Гонитва за ним була їм страшною забавою, — подеколи смертельно небезпечною і повсякчас цілком поважною. Покладаючись на прудкість своїх ніг, Біле Ікло ніколи від цієї гри не ухилявся. Тим часом як він даремне сподівався материного повороту, то не раз заманював усю зграю до лісу. Але там вони конче губили його слід. З галасу й гавкотні Біле Ікло завжди знав, де вони, тоді як він сам біг безгучно, немов тінь, скрадаючись поміж деревами, як були робили те його батько й матір. До того ж він більше мав спільного з Пустелею і краще за них знав її таємниці й хитрощі. Найбільше він любив заховати свої сліди, пробігши водою, а тоді, зачаївшись у гущавині лежати й слухати, як вони, спантеличені, марно гавкають і ганяють по лісі.

Оточений ненавистю собак і людей, безперестану ворогуючи з усіма, Біле Ікло розвивався швидко, але однобічно. Не було нічого, що сприяло б розвиткові в ньому лагідності або доброти. Про таке він і гадки навіть не мав. Він знав один тільки закон — коритися дужчому й гнобити слабшого. Сивий Бобер був бог, і він був дужий, отже, Біле Ікло корився йому. Молодші й менші за нього собаки були кволі, і їх малося нищити. Його розвиток ішов у бік сили. Серед вічних загроз якоїсь небезпеки чи й загину, в ньому найбільше розвивались його риси хижака, потрібні йому, щоб боронитись. Він був рухливіший за інших собак, жвавіше бігав, був спритніший, лихіший хитріший за них. Зі своїми залізними м’язами й сухими жилами, він міг більше витерпіти, як вони, був проти них лютіший, жорстокіший і розумніший

Попередня
-= 33 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!