Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

Він мусив стати таким, а ні — то не вижив би в тому ворожому оточенні, серед якого опинився.

Розділ IV

СТЕЖКОЮ sorts


Восени, коли дні покоротшали й почав дошкуляти мороз, Білому Іклу трапилась нагода втекти на волю. В селищі вже кілька днів тривала метушня. Літній табір згортали, і плем’я, навантажене своїм майном, ладналось до пори осінніх вловів. Біле Ікло стежив за цим пожадливими очима і, коли побачив, що розбирають вігвами й вантажать човни, усе зрозумів. Човни один по одному відчалювали, а декотрі то вже й зникли з очей, пливучи за водою.

Біле Ікло надумався залишитись і слушної хвилини втік до лісу. Щоб заховати свої сліди, він пробіг трохи по струмку, що вже взявся кригою, тоді заховався в гущавину й став чекати. Час ішов, і він майже без перерви проспав кілька годин, коли враз пробудився від голосу Сивого Бобра, що кликав його. Чути було також інші голоси, гукала й жінка Сивого Бобра, і його син Міт-Са.

Він тремтів з ляку, і, хоч йому кортіло вилізти зі свого захистку, він опирався цьому бажанню. Голоси поволі стихли вдалині. Переконавшись, що небезпеки вже нема, Біле Ікло виліз із-під куща. У лісі смеркало. Якусь часину він бігав і пустував поміж деревами, втішений волею, а тоді враз його охопило почуття самотності. Він присів і почав дослухатись. Ніде ні шелесне. Ліс лиховісно мовчав, і в цій його мовчанці ніби крилися небезпеки, невидимі й незбагненні. Білому Іклу здавались непевними і високі стовбури дерев, і чорні тіні від них — вони могли ховати в собі всяке страхіття.

До того ще стало Білому Іклу холодно, і не було теплого вігвама, щоб до його стіни притулитись. Мороз дошкуляв Білому Іклу, і він підіймав то одну, то другу передню лапу, а тоді прикрив їх пухнастим хвостом. І в цю мить щось йому примарилося. Власне, нічого дивного в цім не було — просто перед його внутрішнім поглядом постали знайомі картини. Він бачив табір, вігвами, полум’я вогнищ. Він чув гострі жіночі голоси, густий чоловічий бас, гарчання собак. Він був голодний і пригадав собі шматки м’яса й риби, що йому давали. Тут м’яса не було, а лишень погрозлива мовчанка, якою голоду не заспокоїти.

Неволя виніжила його. Турботи й відповідальності він не знав і розучився дбати про себе. Навколо була глупа ніч. Призвичаївшись до гомону й галасу в таборі, до безнастанної зміни картин і звуків, почуття його тепер виявились бездіяльні. Нічого було слухати, ні на що дивитись, нічого робити. Він напружував слух і хотів зловити хоч що-небудь, що порушувало б тишу й застиглість у природі. Та все було пройняте нерухомістю, і він мав таке відчуття, наче щось жахливе нависло над ним.

Раптом він затремтів. Щось величезне й безформне промайнуло йому перед очима. Це з-за хмар виглянув місяць, і від дерева впала на Білого Ікла тінь. Заспокоївшись, він, проте, заскавучав потихеньку; але, згадавши, що цим може накликати на себе яку небезпеку, примовк.

Дерево, пройняте нічним холодом, голосно затріщало в нього над головою. Вовча заскавучало з переляку й, охоплене сліпим жахом, у нестямі кинулося до табору. У ньому палало одне бажання — якнайшвидше добутись до людини, під її захист. Біле Ікло уже вдихав носом дух диму, у вухах бриніли табірні голоси й крики. Він вибіг з гущини на галявину, осяяну місячним світлом, де не було ні тіней, ні темряви. Але очі його селища не побачили. Він забув, що люди знялись і пішли звідти.

Біле Ікло рвучко спинився. Бігти було нікуди. Сумовито тиняючись по таборищі, він обнюхував купи сміття, всяке дрантя й покидьки, що залишились від богів. Він був би радий тепер каменю, кинутому на нього сердитою жінкою, був би радий, коли б тяжка рука Сивого Бобра з гнівом упала на нього; радісно привітав би навіть Ліп-Ліпа та всю полохливу й гавкучу собачу зграю.

Підійшовши до місця, де раніше був вігвам Сивого Бобра, він сів посередині й підвів морду до місяця. Йому скорчило горло, паща роззявилась, і в розпачливому жалісному витті вилилась його самотність, і страх, і туга за Кічі, й усі колишні муки, і передчуття майбутніх знегод та небезпек. Це було довге вовче виття, голосне й тужливе, що вперше в житті вихопилось йому з горла.

Настав день, і страхи його розвіялись, але самотність ще більше гнітила. Порожнє таборище, де ще недавно вирувало життя, тільки посилювало відчуття самотності. Та не довго він роздумував, що йому робити. Заглибившись у ліс, він побіг берегом річки за водою. Біг цілий день, не спиняючись ні на хвилинку. Здавалося, він довіку може так бігти і його залізні м’язи не дізнають утоми. А коли втома таки прийшла, йому стала в пригоді безмірна витривалість, успадкована від предків, і погнала його тіло далі вперед.

Попередня
-= 34 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!