Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

— З вас, може, й вийшов першорядний гірничий інженер, — прорік погонич, — але ви чимало в житті втратили, що малим ще не втекли за яким-небудь цирком.

Біле Ікло знову загарчав на звук його голосу, однак цього разу не втік від руки, що пестливо гладила його по голові та шиї.

І це було для Білого Ікла початком кінця його попереднього життя, життя, де панувала сама ненависть. Нове й незмірно краще життя зазоріло для нього. Багато розуму й безмежного терпцю мав виявити Відон Скотт, щоб здійснити таке. А Білому Іклу треба було зовсім переродитись. Він мусив стати глухим до вимог свого інстинкту й розуму, забути свій життєвий досвід і зректися минулого.

Життя, яким він знав його раніше, не тільки не мало місця на все те нове, з чим він тепер зіткнувся, але було зовсім протилежне цьому новому його життю. Одне слово, якщо все взяти до уваги, то це нове життя вимагало від Білого Ікла значно більшої кмітливості, аніж тоді, коли він добровільно вийшов із Пустелі й визнав Сивого Бобра за свого хазяїна. Тоді він був ще цуценям, несформованим матеріалом, і з нього оточення могло виліпити що завгодно. Тепер була інша справа. Життя вже завершило свою роботу над ним. Він мав уже затверділу форму, він став «вовком-бійцем», лютим і невблаганним, який не любив нікого і якого ніхто не любив. Змінитись йому тепер, — це означало переродитись геть цілою вдачею, і то, коли вже в ньому не було гнучкої молодості, коли всі тканини його стали грубі й вузлуваті, коли з нього витворилась жорстока, непокірна істота, коли дух його став непідцатний як залізо, а інстинкти й досвід вилились у суворі правила, що визначали його поведінку, вподобання й бажання.

І однак же тепер, у нових обставинах, життя — власне, в особі Відона Скотта — знову стало працювати над ним, пом’якшуючи те, що було в ньому затужавілого, і надаючи йому досконалішої форми. Відон Скотт дістався до самої глибини його вдачі й збудив ті почуття, що дрімали й уже майже загинули в ньому. Одна з них була любов. Вона заступила приязнь, те найвище почуття, яке пізнав він, спілкуючись із богами.

Та ця любов не прийшла в один день. Вона почалася з приязні, яка поволі розвивалася. Біле Ікло не втік, дарма що мав повну волю, — бо цей новий бог йому подобався. Тепер життя було значно краще, як у клітці в Красеня Сміта; але ж і те правда, що без бога ніяк було Білому Іклу обійтись. Мати людину-хазяїна над собою стало потребою його вдачі. Тавро залежності від людини лишилося на ньому ще від тих далеких днів, коли, повернувшись спиною до Пустелі, він принижено підповз до ніг Сивого Бобра й чекав кари. Це тавро вдруге наклалося на нього, коли після голоду він ще раз покинув Пустелю й повернувся до намету Сивого Бобра, як там знову стало досить риби.

Отже, Біле Ікло залишився в нового хазяїна, бо йому потрібен був бог, і він волів краще Відона Скотта, аніж Красеня Сміта. Щоб виявити свою вірність, він зголосився стерегти майно хазяїна. Коли запряжні собаки міцно спали, він бродив навколо хатини, і першому вже запізнілому гостеві довелося відбиватися від нього дрючком, поки на порятунок прибіг Відон Скотт. Але Біле Ікло незабаром навчився з ходи й з манери розрізняти чесних людей і злодіїв. Коли чоловік ступав рішуче і йшов просто до дверей, то він його не зачіпав, а тільки пильно за ним стежив аж до тої миті, як відчинялися двері й хазяїн впускав гостя. Зате коли чоловік скрадався манівцями, злодійкувато озираючись, то Біле Ікло не вагався й хвилини, і прибулець мусив тікати в ганебному поспіхові.

Відон Скотт вирішив відшкодувати Білому Іклу його знегоди або, вірніше, виправити ту кривду, що люди йому заподіяли. Це була для нього справа принципу й сумління. Він відчував, що все лихе, заподіяне Білому Іклу, було боргом, який треба сплатити, тим-то намагався якомога ласкавіше ставитись до цього вовка-бійця. Він узяв собі за правило щоднй його гладити й пестити, і то довго.

Попервах Біле Ікло ласку сприймав вороже й підозріливо, але згодом навіть уподобав їх. Тільки від гарчання він не міг відзвичаїтись. Коли людська рука торкалась його, він починав гарчати, і так аж поки рука відривалася. Проте в цьому гарчанні забриніла нова нотка. Стороння людина не вчула б її, для неї гарчання Білого Ікла було б усе тим самим проявом первісної хижості, від якої кров холоне в жилах. Та впродовж тривалого часу, відколи ще вперше Біле Ікло гнівно загарчав у своїй печері, горло його загрубіло, і тепер він уже не міг інакше виказувати свої почуття. Однак Відон Скотт мав тонкий слух, і він чув цю нову нотку, що губилася в хижому гарчанні; у ній був легкий натяк на приємність, і ніхто її, окрім хазяїна, не помічав.

Попередня
-= 58 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!