Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

Минали дні, й приязнь щораз більше переходила в любов. Біле Ікло сам це починав відчувати, хоч, звісно, не розумів, що з ним діється. Йому здавалось, що в нього всередині ніби якась порожнеча, голодна, жалібна й тужлива, і він відчував потребу її заповнити. Він відчував біль і тривогу, що зникали, коли з’являвся його бог. У такі хвилини Білого Ікла проймала дика, трепетна радість. Але варто було богові піти, як біль і тривога повертались, порожнеча всередині знов гнітила, і незрозумілий голод шпигав його нещадно.

Біле Ікло поволі знаходив сам себе. Незважаючи на зрілий вік, на дику затужавілість форми, в яку його вилило життя, вдача Білого Ікла змінювалася.

В ньому прокидалися незвичні почуття й невластиві йому поривання, поведінка інакшала. Раніше він любив вигоди, боявся страждань і влаштовувався так, щоб мати одне і уникати другого. А тепер усе змінилося. Під впливом нового почуття він заради свого бога часто терпів невигоди й страждання. Отож уранці, замість податися на пошуки їжі або ж лежати десь у захистку, він цілі години чекав коло незатишного порога хатини, щоб лише побачити свого бога. А пізніми вечорами, коли бог повертався додому, Біле Ікло вилізав із теплої нори, викопаної в снігу, щоб лише почути його привітне слово й відчути доторк його руки. Він забував навіть поїсти, коли міг побути зі своїм богом, отримати від нього ласку чи провести його до міста.

Колишню приязнь заступила любов. Любов була глибоміром, кинутим у ті глибини його єства, куди приязнь ніколи не доходила. І на відповідь із тих глибин постало щось нове — теж любов. На любов він відповідав любов’ю. Оце був у нього справдешній бог — бог любові, ясний і променистий, і при ньому природа Білого Ікла розбуяла, мов той цвіт на сонці.

Але Біле Ікло не дуже виказував свої почуття. Задля цього він був уже немолодий і занадто суворий для цього. Занадто стриманий, і занадто призвичаєний усамітнюватись. Надміру довго вироблялися в ньому його похмурість і відлюдькуватість. Він ніколи в житті не гавкав і тепер теж не вітав свого бога гавканням. Він ніколи на нього не кидався радісно й не виказував палко своєї любові. Навіть не вибігав йому назустріч, а чекав оддалік, але чекав завжди. Його любов щось мала спільне з обожненням, тихим і мовчазним. Вона світилася тільки йому в очах, що невідступно стежили за кожним рухом бога. Тоді ж, коли Відон Скотт дивився на нього й розмовляв з ним, він ніяковів під натиском гарячої любові, що марно поривалася в ньому назовні.

Біле Ікло вчився пристосовуватися до нового життя. Він зрозумів, приміром, що не повинен зачіпати собак свого хазяїна. А проте його владна натура не могла не виявити себе, і спочатку він добре давався їм узнаки. Вони мусили визнати його перевагу і, коли він тепер з’являвся серед них, звертали йому з дороги й покірно скорялися його волі. Тоді тільки він дав їм спокій.

Так само призвичаївся він і до Метта, вважаючи його ніби власністю хазяїна. Сам Скотг рідко його годував, цей обов’язок лежав на погоничеві, але Біле Ікло якимсь чуттям знав, що він їсть харчі свого хазяїна і що Метт лише заступає його. Погонич раз узявся був запрягти його в санки разом з іншими собаками, однак з цим йому зовсім не пощастило. А коли надійшов Відон Скотт, Біле Ікло дозволив йому накласти на себе упряж і зрозумів тоді, що така воля його бога, аби Метт запрягав його, як і інших собак.

Клондайкські санки, на відміну від тих, якими їздять на Маккензі, мають полозки. Собак тут запрягають також інакше: вони не розходяться віялом, а йдуть у колосок один за одним і тягнуть санки двома посторонками. Через це передовик на Клондайку справді передовик. І на нього вибирають найрозумнішого й найдужчого собаку, за яким слухняно йде увесь запряг. Звісно, Біле Ікло вважав, що це чільне місце належить йому, й не міг помиритися ні з чим меншим. Чимало наклопотавшись, Метт також у цьому пересвідчився. Біле Ікло сам вибрав собі таке місце, і Метт підтвердив слушність цієї думки кількома щирими словами на його адресу. Працюючи вдень у упряжі, Біле Ікло, одначе, не забував і за ніч, коли він мав стерегти майно хазяїна. Так ото він завжди був при роботі, завжди ретельний і вірний, через те й мали його за найціннішого собаку на цілий запряг.

— Мушу вам сказати, — промовив якось Метт, — що ви непогану комерцію тоді зробили, заплативши таку ціну за собаку. Та й нагріли-таки цього Красеня Сміта, дали йому при тім доброго прочухана.

Сиві очі Відона Скотта гнівно спалахнули, і він люто пробурмотів: «Гадина!»

Пізньої весни Білого Ікла спіткало велике горе. Хазяїн його несподівано зник, без жодного попередження. Власне, попередження були, але Біле Ікло не знався з такими речами й не міг, звісно, зрозуміти, що означає, коли вкладають речі. Згодом він пригадав, що перед тим, як зник його хазяїн, вкладали й пакували речі, — тільки тоді він і гадки не мав, до чого це. Увечері, як завжди, він чекав, що хазяїн повернеться додому. На ніч знявся холодний вітер і примусив його сховатися за хатину. Тут він задрімав, але, весь час нащулюючи вуха, прислухався, чи не почує знайомої ходи. О другій годині ночі його опанував такий неспокій, що, байдужий до вітру, він вернувся на поріг хатини і, згорнувшись клубком, став тут чекати далі.

Попередня
-= 59 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!