Слава ЗСУ!

Та хазяїн не прийшов. На світанку двері відчинились, і з них вийшов Метт. Біле Ікло уважно подивився на нього. Він не мав іншого способу довідатись, що йому треба було знати. Дні приходили й минали, а хазяїн не повертався. Біле Ікло, що ніколи в житті не хворів, занедужав. Згодом він так знесилів, що Меттові довелося взяти його в хату. І коли Метт став писати до Скотта, він згадав і про Білого Ікла.

Відон Скотт, одержавши цього листа в Серкл-Сіті, прочитав таке:

«Цей проклятущий вовк не хоче працювати, не хоче їсти. Ніякого духу в ньому не лишилось. Усі собаки його б’ють. Йому конче треба знати, що з вами, а я не вмію йому пояснити. Може, він і здохне без вас».

Метт писав правду. Біле Ікло перестав їсти, занепав духом і дозволяв кожній собаці кривдити себе. Він лежав у хатині, байдужий і до їжі, і до Метта, і до самого життя. Йому однаково було, чи ласкаво розмовляє з ним Метт, а чи його лає. Щонайбільше він підводив голову, зиркав на Метта потьмянілими очима і знову клав її на передні лапи.

Стояв вечір. Метт, читаючи, ворушив губами й бубонів собі слова, коли враз почув тихеньке скавучання Білого Ікла. Собака звівся на ноги, нащулив вуха й прислухався, дивлячись на двері. За хвилину Метт почув чиюсь ходу. Двері відчинились, і ввійшов Відон Скотт. Вони потиснули один одному руки, і Скотт роззирнувся.

— А де ж вовк? — спитав він.

І тут він побачив його. Біле Ікло стояв на тому місці, де був лежав, — коло грубки. Він не кинувся до хазяїна, як це зробив би кожен інший собака, він тільки стояв і чекав.

— Оце тобі маєш! — вихопилось у Метта. — Дивіться-но, він же хвостом махає!

Відон Скотт вийшов насеред кімнати й покликав собаку. Біле Ікло підійшов до нього доволі швидко, хоч і не стрибнув назустріч. Через ніяковість ступав він незграбно, а що ближче підходив, то в очах йому з’являвся дивний вираз: у них засяяла глибока любов.

— За весь час, що вас не було, на мене він і разу так не глянув, — озвався Метт.

Відон Скотт не чув цих слів. Присівши навпочіпки перед Білим Іклом, він пестив його: чухав йому за вухами, гладив шию й плечі і ніжно плескав по спині пучками пальців. Відповідаючи на пестощі, Біле Ікло загарчав, і виразніше,.як будь-коли досі, чулася в цьому гарчанні ласкава нотка.

Але це ще було не все. Його радість, його велика любов, шукаючи собі виходу, знайшли нарешті спосіб виявитись назовні. Витягнувши шию, Біле Ікло несподівано просунув голову між рукою й тілом хазяїна. Сховавшись так, що видко було самі вуха, він перестав гарчати й тільки терся й тиснувся до Скотта.

Чоловіки перезирнулись. Скоттові очі блищали.

— Ну-ну! — лишень і спромігся вражений Метт. За хвильку, прийшовши до тями, він додав: — Я ж завжди казав, що цей вовк — собака. Гляньте лишень на нього!

Після повернення свого вчителя любові, Біле Ікло швидко виходився. Він лишався в хатині ще дві ночі й один день, а потім вийшов надвір. Запряжні собаки тим часом забули про його силу, вони пам’ятали тільки, який він став плохий і кволий останнім часом, і, побачивши його, як стій на нього наскочили.

— Покажи-но їм, що ти вже вичуняв! — тішився Метт, стоячи на порозі. — Дай-но їм доброго чосу, вовче! Давай, давай, так їм!

Білому Іклу годі було й загадувати. Повернення улюбленого хазяїна вистачило, щоб життя забуяло в ньому знову, палке й неприборкане. Він бився, бо в душі у нього вирувала радість, і в бою давав вихід тому, чого не міг інакше виявити. Кінець міг бути тільки один: собаки порозбігалися, зазнавши ганебної поразки, і тільки як посутеніло, повернулись нишком один по одному, слухняно й принижено виявляючи покору Білому Іклу.

Навчившись тулитися до хазяїна, Біле Ікло тепер став часто так пеститись до нього. Це було останнє слово його любові. Далі вже він не міг іти. Він взагалі дуже не любив, навіть не терпів, щоб до голови його торкалися. Це Пустеля в ньому промовляла, страх перед стражданням і пасткою вимагав уникати будь-якого доторку. Його інстинкт вимагав, щоб голова залишалася вільна. А тепер, притискаючись головою до хазяїна, він сам, по своїй волі ставив себе в безборонне становище, виявляючи цим свою безмежну довіру до нього і неначе кажучи: «Я віддаю себе на твою волю. Роби зі мною, що хочеш».

Якось увечері, невдовзі після свого повернення, Скотт грав з Меттом у крибедж.

— П’ятнадцять-два, п’ятнадцять-чотири, й ще два — буде шість, — лічив Метт, коли раптом знадвору почувся чийсь крик і гарчання. Перезир-нувшись, вони обоє скочили на ноги.

— Вовк зловив когось, — сказав Метт.

Дикий зойк болю й жаху примусив їх кинутись до дверей.