Слава ЗСУ!

їхав я вчора з дроздівським козаком Прокопом Ярмоленком із Дроздівки в Переходовку. Дорогою ми якось розбалакались про коней, і я розказав йому, що бачив годів шість, чи сім назад в Чернігові на земській конюшні дуже гарного карабаського жеребця, що за того жеребця заплачено було шість тисяч карбованців, і що як вели його раз із Носівки в Чернігів, то держали його на канатах два солдати і десять мужиків.

А не знаєте, де тепер той кінь є? попитав мене Ярмоленко.

Бог його, кажу, знає: ті земські конюшні тепер ништожені, а коні чи розпродано, чи що.

Отже я знаю, де той кінь, каже Ярмоленко. якось мудро всміхаючись, він хазяїна найшов.

Якого хазяїна? Хіба він крадений був, чи втеклий? Да й далеко йому хазяїна шукати: він куплений верст тисяч за дві.

Та не те, каже Ярмоленко, коли ви кажете, що то такий кінь був, що в дванадцяти насилу держали, то то непевний кінь був, не простий, а богатирський. А такий кінь зроду не вдержиться у простого чоловіка, а як прийде йому урем\'ябезпремінно втече і знайде собі хазяїна-богатиря. Ото ж у нас є москаль одставний, так він ходив на заробітки у Чорноморії і розказував штуку про сеє.

Косило, каже, нас у хазяїна чоловік з двадцять, чи, може й більше. І був між нами один, бог його знає звідки, скільки не розпитували не каже. Чоловік, як і всі люди: і косив так, як усі, тільки було як посядемо їсти, то він зроду не сяде вкупі з людьми, а набере собі хліба там і всього та сяде оддалік і їсть. От косим ми, каже той москаль, неділь три, чи що, аж якось біжить проти нас кінь, та такий, що я, каже москаль, увес світ сходив, а такого доброго коня не бачив. От отаман і каже: Ану, хлопці, піймаймо сього коня, то, певне, буде од когось на порцію. От всі ми до коня. А той чоловік: І не турбуйтесь, каже, дурно; не піймаєте ви сього коня, опріч мене нікого він до себе не підпустить. Ми в регот, та все-таки до коня. Обступили ми його чоловік в двадцять, давай підступать, а він як вискалить зуби, як зарженаче грім прокотивсь, та на нас. Миврозтіч, а він через нас так і перелетів, наче птиця, та одбіг трохи і став, як укопаний. А шо, браття,каже той чоловік, піймали?\"А ти піймаєш?питає отаман. Я-то піймаю! Гляди ж,каже отаман,не піймаєш, то лопаток спитаєш. А отаману, да й нам, досадно, значить, що ми всі не піймали коня, а він береться. От той чоловік іде до коня той стоїть, як овечка; підійшов зовсім, взяв за гриву, по шиї, по голові гладить, всміхаючись. Стоїть кінь. Погладив так та й каже: Здоров, товаришуі Давно я ждав тебе та таки дождався; тепер, каже. не розлучимось. А кінь на це як зарже! Та так прегарно, приязно. Ну, погуляй же, каже. Та до нас, а кінь стоїть.

А що воно значить? одказує той. Значить, той чоловік був природженний богатир, та крйя йому до якого часу не було, а вони без конянічого. От він і був так, які простий чоловік: і косив, і все робив, як і всі люди. А прийшов його час, найшов його той кінь, що йому приділен, от він і пішов на своє місто, на службу.

Яка ж у їх служба, і де вони живуть, тиї богатирі? Бог іх святий знає! Кажуть, десь на гряниці чи зміїв стережуть, чи бог його знає: сього вже іменно не докажу вам.