Слава ЗСУ!

Інколи вона шепотіла його ім’я у подушку, аби лише почути, як воно лунає у вухах.

— Вілас, Вілас, Вілас…

Ім’я «Вілас» начебто нічим не гірше за «Лорас» — вони навіть дещо схожі. А щодо ноги… невже й справді та його скалічена нога така важлива? Одного дня Вілас стане князем на Вирії, а вона при ньому — пані княгинею. Санса малювала в уяві, як вони разом сидять у садку з цуценятами на колінах або слухають співця з лютнею на прогулянковому човні посеред Мандеру. «Якщо я подарую йому синів, він може мене покохати.» Синів вона назве Едардом, Брандоном та Ріконом і виростить такими ж хоробрими, як пан Лорас. «І щоб ненавиділи Ланістерів.» У снах та мріях Сансини сини були викапані її брати, загиблі на півночі. А інколи вона тримала на руках дівчинку, схожу на Ар’ю.

Втім, щоразу, як Санса уявляла собі обличчя Віласа, воно зрештою перетворювалося на обличчя пана Лораса — юного, стрункого, вродливого. «Не думай про нього так» — наказувала вона собі. — «Бо розчаруєшся, коли зустрінеш, і він побачить це у твоїх очах. І як він тоді з тобою одружиться, коли знатиме, що ти закохана у його брата?» Вілас Тирел був удвічі од неї старший — ось про що вона мусила весь час собі нагадувати. Ще й кульгавий. Хтозна — може, на додачу тлустий та червонопикий, як його батько. Але годі вже про вроду — головне, що іншого поборника і захисника вона може ніколи не знайти.

Якось їй наснився сон, що одружитися з Джофрі досі мусить не Маргерія, а вона сама. Уві сні в їхню весільну ніч Джофрі перетворився на ката Ілина Пейна. Санса прокинулася, хапаючи дрижаки. Вона не хотіла, щоб Маргерія пережила таке ж саме свавілля. Але жахалася від думки, що Тирели можуть відмовитися від весілля. «Я її попередила, я розповіла про короля правду.» Можливо, Маргерія їй не повірила. З нею Джофрі завжди грався у чемного лицаря, як колись із Сансою. «Але скоро вона побачить його справжній норов. Після весілля, якщо не перед ним.» Санса вирішила, що поставить Вишній Матері свічку в септі й попрохає захистити Маргерію від свавілля Джофрі. А може, варто і Воїнові теж поставити свічку. І помолитися за Лораса.

Напевне, вона вдягне нову сукню на весільну відправу в Великому Септі Баелора, вирішила Санса, коли кравчиня робила останні виміри. «Ось чому Серсея наказала пошити мені новий одяг — щоб я не зганьбила весілля своїми злиднями.» Для бенкету слід буде перевдягтися, але туди пасуватиме і одна зі старих суконь — щоб не ляпнути вином чи жиром на нову. «А потім візьму нову сукню до Вирію.» Вона хотіла постати перед Віласом Тирелом у всій красі. «Навіть якщо Донтос має рацію, і Віласові потрібна Зимосіч, а не я… хіба не може він покохати і мене саму?»

Санса міцно обійняла себе руками. Їй так кортіло приміряти нову сукню — аж несила чекати було, поки швачки скінчать роботу.

Ар’я III

Почалися, а тоді й скінчилися дощі, але небо лишилося радше сірим, ніж блакитним. Зате наповнилися і завирували усі струмки. На ранок третього дня Ар’я помітила, що мох росте не з того боку дерев.

— Ми їдемо не туди, — мовила вона до Гендрі, коли вони проминали особливо мохатий в’яз. — Ми сунемо на південь. Бачиш, онде мох на стовбурі?

Гендрі відкинув з очей чорнюще волосся і відповів:

— Ми їдемо шляхом, та й усе. А шлях тутечки веде на південь.

«Ми їхали на південь цілісінький день» — хотіла вона йому відповісти. — «І учора теж — уздовж того річища.» Втім, напередодні вона дивилася неуважно і ручитися за себе не могла.

— Гадаю, ми заблукали, — тихо пробурмотіла вона. — Дарма ми відхилилися від річки. Треба було триматися її, нікуди не звертати.

— Річка гнеться і в’ється, — відказав Гендрі. — А тут шлях коротший. Мабуть, якийсь таємний, розбійницький. Лим, Том і усі інші живуть тут аж із минулого року.

Цього Ар’я заперечити не могла, та все ж уперто вкусила губу.

— Але мох…

— Від цього дощу мох мені скоро з вух полізе! — пожалівся Гендрі.

— Але не з обох, а тільки з південного! — вперто правила своєї Ар’я.

Переконувати в чомусь Бичка — то була марна справа. І все ж іншого друга вона не мала — адже Мантулик покинув їх ще у корчмі.

— Шарна каже, я їй потрібен хліб пекти, — сказав він Ар’ї у день від’їзду. — А дощ, болячки на дупі та вічний переляк мені вже в печінках сидять. Тут є пиво, у лісі ловляться кролики, а хліб стане кращий, коли його пектиму я. Ось побачите, як повернетеся. Адже ви повернетеся, ге? Ну хоч коли війна скінчиться?

Він згадав, хто перед ним, зашарівся і додав:

— Ласкава панно.

Ар’я не знала, чи ця війна колись скінчиться, але кивнула.