Слава ЗСУ!

— Ану геть від нас! — Грен виступив наперед, простягаючи перед собою смолоскипа. — Забирайся геть, бо горітимеш!

І тицьнув у істоту полум’ям.

Меч Іншого блиснув тьмяним блакитним сяйвом. Нелюдь кинувся до Грена швидше за блискавку, змахнув зброєю. Коли клинок, схожий на блакитний лід, мазнув вогонь, Семові вуха прорізав, наче ножем, страшний вискливий скрегіт. Голівка смолоскипа відскочила у глибоку снігову кучугуру, де вогонь миттю згас. У Грена в руці лишилася тільки коротка дерев’яна тичка. Він вилаявся і жбурнув її в Іншого, а Малюк-Павлюк ринув на ворога з сокирою.

Сем переповнився нечуваним доти жахом — а начебто ж пізнав за життя усі страхи, скільки їх було на світі.

— Матінко, змилуйся! — заплакав він, забувши з жаху про старих богів. — Батьку, оборони й захисти, ой леле…

Пальці його намацали кинджала, і долоня сама стиснулася навколо руків’я.

Упирі рухалися повільно та незграбно, але Інший літав легко, наче сніг на вітрі. Він ковзнув убік від сокири Павлюка, переливчасто виблискуючи обладунком. Кришталевий меч його з поворотом увійшов між кілець Павлюкової кольчуги, прохромив шкіру, вовну, плоть і кістки. «Ш-ш-швах!» — засичало вістря, виходячи зі спини. Сем почув, як Павлюк мовив: «Ой» і впустив сокиру. Навіть наколотий на меч, навколо якого парувала його кров, здоровань спробував дотягнутися до ворога руками. І не дістав зовсім трохи, перш ніж впасти долілиць. Вага його тіла вирвала дивного блідого меча з руки Іншого.

«Ось зараз. Припини скиглити і бийся, шмаркачу. Бийся, боягузе!» Сем почув голос батька, голос Алісера Терена, свого брата Дікона та братчика на ім’я Раст. «Боягуз, боягуз, боягуз!» Він захихотів, коли уявив собі, який з нього зробиться упир — жирний, білий, що запинатиметься на власних мертвих ногах. «Давай, Семе.» А чи це не Джон? Але ж Джон мертвий. «Ти можеш, можеш, то зроби!» І ось він ринув уперед — радше впав, ніж побіг, заплющив очі, наосліп виставив кинджала обіруч попереду себе… і почув гучне «хрясь», наче під людською ногою зламався лід. А тоді залунав вереск такий пронизливий, що Сем відсахнувся назад, затуляючи вуха руками, і важко гепнувся на дупу.

Коли він розплющив очі, обладунок Іншого стікав блідими струмками йому по ногах, а бліда кров шипіла і парувала навколо чорного кинджала з драконоскла, що стирчав у горлянці. Істота сягнула двома блідими, як кістка, руками, щоб витягти ножа, але там, де її пальці торкалися обсидіану, вони починали диміти і зникати.

Сем перекотився на бік, вибалушив очі й дивився, як Інший зіщулюється і розтікається калюжею, а тоді тане і зникає геть. За якихось двадцять ударів серця його плоті не стало — вона випарувалася легким білим серпанком. Під плоттю виднілися кістки, схожі на молочне скло — бліді та блискучі — але й вони вже танули. Нарешті лишився тільки кинджал з драконоскла, що здригався і парував, наче пітніла якась жива істота. Грен нахилився схопити його, але негайно відкинув.

— Мати Вишня, оце холодний!

— Обсидіан. — Сем зіп’явся на коліна. — Його ще кличуть драконосклом. Драконосклом! Драконовим склом.

Він захихотів, заплакав, зігнувся навпіл і виблював усю свою хоробрість на сніг.

Грен підсмикнув Сема на ноги, помацав, чи не б’ється серце у Малюка-Павлюка, і заплющив йому очі, а тоді знову схопив кинджала і цього разу вже не кинув.

— Бери собі, — мовив Сем. — Ти ж не боягуз, як я.

— Нічогенький боягуз! Аж із переляку Іншого убив. — Грен тицьнув ножем. — Онде між деревами, бачиш? Рожевіє світанок. Ранок настає, Семе. Сонце сходить! Там, напевне, схід і є. Якщо підемо туди, то доженемо Мормонта.

— Як скажеш. — Сем копнув лівою ногою дерево, збиваючи сніг. Тоді правою. — Я старатимуся.

Він скривився і зробив крок.

— Понад усе в світі.

І зробив ще один.

Тиріон III

Ланцюг князя Тайвина, зроблений з золотих долонь, виблискував на тьмяно-винному оксамиті жупана. Князі Тирел, Рожвин та Рябин скупчилися навколо, щойно він увійшов. Правиця привітав кожного по черзі, перемовився тихим словом з Варисом, поцілував верховному септонові перстень на руці, свою доньку Серсею — в щоку, потиснув руку великому маестрові Пицелю і всівся на королівське місце на чолі довгого столу між власною дочкою та власним братом.

Тиріон забрав собі старе місце Пицеля унизу столу. На крісло він наказав накласти стільки подушок, щоб бачити цілий стіл аж до його чола. Вигнанець Пицель пересунувся до Серсеї — так далеко від карлика, як тільки зважився, щоб не займати королівського крісла. Великий маестер останнім часом перетворився на кульгавий кістяк; при ході він важко налягав на криву палицю і трусився усім тілом. З довгої курячої шиї в нього замість колись розкішної сиво-білої бороди стирчало кілька білих волосин. Тиріон роздивлявся маестра без найменшої крихти жалю.