Слава ЗСУ!

У річковому краю віддавна було найлегше перевозити добро або людей човнами по зубцях Тризуба. За мирних часів вони б зустріли тут безліч рибалок на різноманітних лайбах та шугаліях, великі шкути зі збіжжям, що їх гнали жердинами униз течією, купців з ятками, влаштованими просто на пласкодінних насадах, з яких вони торгували сувоями краму, голками чи ножами, а коли й весело фарбованого байдака мартоплясів із клапотним вітрилом у півсотні кольорів, що плив собі вгору річкою від села до села та від замку до замку.

Але війна зібрала свою данину з колись людної та заможної місцини. Вони пливли повз села, та селян не бачили. Від рибалок лишилися хіба що порожні тенета на деревах, посічені та розірвані. Молода дівчина напувала коня, та щойно забачила їхнє вітрило, як скочила на свою тварину і чвалом кинулася геть. Пізніше вони проминули з десяток селян, що длубалися у полі коло спаленої панської вежі. Люди озирнули їхню скедію сторожкими утомленими очима, тоді вирішили, що небезпеки немає, і повернулися до праці.

Червонозуб був річкою повільною та широкою: петляв з боку в бік, помережаний крихітними зарослими острівцями, а часом мало не спинявся на піщаних мілинах, що ховалися під водою. Утім, Брієнна добре пильнувала всякої небезпеки і завжди встигала знайти безпечний прохід. Хайме наважився похвалити її за добре знання річки, та вона зиркнула на нього підозріливо і відповіла:

— Цієї річки я не знаю. Але Тарф — острів. Я опанувала весла та вітрило раніше, ніж сіла на коня.

Пан Клеос прокинувся, сів і потер очі.

— Ой божечки, як руки болять! Хоч би вітер протримався бодай ще трохи. — Він нюхнув повітря. — Наче на дощ повіває.

Проти доброго дощу Хайме не заперечував — підземелля Водоплину не належали до найчистіших місць у Семицарстві. Після довгого в них сидіння він мав смердіти, як перезрілий сир.

Клеос примружився, вдивився вниз за течією.

— Там щось димить.

Тонкий сірий палець диму, викривлений та покручений, немовби сварився на них здалеку — з південного берега за кілька верст попереду. Під димним пальцем Хайме розрізнив спалені рештки великого будинку і живий дуб, обвішаний мертвими жінками.

Гайвороння ще тільки почало упадати коло трупів. Тонкі мотузки глибоко врізалися у м’яку плоть ший; від поривів вітру мерці крутилися і качалися.

— Негідно й не шляхетно, — мовила Брієнна, коли вони все роздивилися зблизька. — Правдивий лицар не потерпів би такого кривавого свавілля.

— Правдиві лицарі, ягідко, на війні надивилися й гіршого, — мовив Хайме. — Та й самі скоїли чимало.

Брієнна спрямувала човна до берега.

— Я не лишу тіла невинних на поталу гайворонню.

— Яка безжальна істота. Хіба гайворонню не треба їсти? Дбайте про стерно, дівчино, а мертві хай самі дбають про себе.

Вони пристали до берега вище за течією від того місця, де над водою схилявся великий дуб. Коли Брієнна спустила вітрило, Хайме незграбно виліз на берег, потерпаючи від кайданів. Червонозуб залився йому в чоботи та промочив подерті штани. Зі щасливим сміхом він упав на коліна, занурив голову в воду і підняв її, геть змоклу, розбризкуючи краплі. Руки вкривала стара грязюка; коли Хайме відтер їх начисто у річці, вони здалися йому тоншими та блідішими, ніж він пам’ятав. Ноги заніміли і затремтіли, коли він переніс на них вагу тіла. «Загостювався я в Гостера Таллі. Хай його дідько вхопить за таку гостину.»

Брієнна з Клеосом витягли скедію на берег. Трупи висіли просто над головою, наче якісь мерзотні плоди, що вже дозріли і тепер гниють.

— Комусь доведеться їх зрізати, — мовила дівка.

— Я можу полізти. — Хайме вибрів на берег, брязкаючи ланцюгами. — Тільки кайдани зніміть.

Але дівчисько не почуло, бо саме витріщалося на одну з мертвих жінок. Хайме піддріботів ближче до неї — довших кроків не дозволяв ланцюг у стопу завдовжки. Побачивши грубу табличку, що висіла на шиї найвищого трупу, він усміхнувся і прочитав уголос:

— «Лев’ячі хвойди». Ти ба, дівчино, тут з ними справді вчинили не шляхетно, не по-лицарському… але ж ваші браття по зброї, не мої. Цікаво, кого це тут повісили?

— Дівок із корчми, — мовив пан Клеос Фрей. — Пригадую, тут саме стояв великий заїзд. Дехто з мого супроводу ночував у ньому, коли ми востаннє верталися до Водоплину.

Від будівлі лишився кам’яний підмурок, захаращений впалими, обвугленими кроквами та сволоками. Вугілля і попіл досі курилися димом.

Хайме бурдеїв та хвойд ніколи не знав; їх він лишив братові Тиріону, а сам жадав у цілому світі лише одну жінку — Серсею.

— Схоже, дівчатка трохи потішили вояків мого вельможного батечка. Може, піднесли напоїв з наїдками. А заразом кухлем пива та поцілуночком заробили собі тавро зрадників.