Слава ЗСУ!

Вона стояла ошую від Робба за його престолом. На якусь мить їй здалося, наче вона дивиться на своїх власних мертвих дітей — на Брана та Рікона. Але насправді хлопчаки, що лежали перед нею, були значно старші, хоча у смерті якось зіщулилися, поменшали. Оголені та мокрі, вони здавалися зовсім крихітними, а лежали так тихо, що годі було і згадати їх живими.

Білявий хлопчик намагався вирощувати бороду — щоки та підборіддя йому вкривала пухнаста порость солом’яного кольору, а нижче зяяла кривавим проваллям розчахнута ножем горлянка. Довге золотаве волосся було мокре, наче його витягли з купелі. Схоже було, що помер він тихо — може, навіть уві сні. Але його брунатний брат у перших бився за своє життя до останнього: на руках схрещувалися порізи від клинків, які він намагався відбивати, а з вимитих дощем колотих ран на грудях, спині та животі, що нагадували малі без’язикі ротики, досі пливла червона юшка.

Робб поклав на голову королівського вінця, перш ніж з’явитися у палаті. Спижева корона тьмяно виблискувала у світлі смолоскипів. Очі, що дивилися на мертвих, ховалися у глибоких тінях. «Чи бачить він теж Брана та Рікона?» Вона б заплакала, та сліз уже не лишилося. Мертві хлопчики зблідли від довгого сидіння у полоні, хоча і без того мали світлу шкіру; проти неї кров била в очі червоним свавіллям, на яке не було сил дивитися. «Чи покладуть і Сансу перед Залізним Престолом таку саму — оголену та скривавлену — після того, як заріжуть? Чи буде її шкіра такою ж блідою, а кров — такою ж червоною?» Знадвору долинав невпинний стукіт дощу та невтомне виття вовка.

Її брат Едмур стояв одесну Робба, тримаючись однією рукою за батьківське крісло. Обличчя молодшого Таллі було ще запухле зі сну. Його розбудили так само, як Кетлін — гупали у двері посеред глупої ночі, аж поки не висмикнули грубо зі світу сновидінь. «Чи хороші ти бачив сни, братику? Про сонце, про посмішки та поцілунки дівчат? Аби ж то.» Її власні сни були темні та помережані жахіттями.

Роббова військова старшина та значкові пани стояли навколо палати — дехто у обладунках і при зброї, дехто вдягнений абияк, розпатланий зі сну. Серед них були пан Райнальд і його дядько, пан Рольф. Але свою королеву Робб вирішив позбавити найгіршого. «Прискалок не надто далеко від Кастерлі-на-Скелі» — пригадала Кетлін. — «Джейна могла навіть гратися з цими хлопчаками, коли вони усі були малими дітьми». Вона знову глянула згори на трупи зброєносців Тіона Фрея та Вілема Ланістера і стала чекати, коли ж її син скаже слово.

Здавалося, минула вічність, доки Робб підняв очі від скривавлених тіл.

— Малоджоне, — мовив він, — накажіть вашому батькові привести їх.

Малоджон Умбер, не сказавши ані слова, пішов виконувати наказ, лунко крокуючи великою кам’яною палатою.

Коли Великоджон вводив бранців крізь двері, Кетлін помітила, що дехто з панства аж сахнувся назад, даючи їм дорогу, наче зрада могла перекинутися на них через доторк, погляд або кашель. Полонені й ті, хто узяв їх у полон, були дуже схожі один на одного: здоровані з рясними бородами і довгим волоссям. Серед Великоджонових людей було двоє поранених, серед бранців — троє. Відрізнялися вони лише тим, що одні мали списи, а інші — порожні піхви при поясах. Усі були вдягнуті у довгі кольчуги або шкіряні куяки з нашитими кільцями, важкі чоботи, цупкі вовняні каптани або хутряні кожухи. «Північ сувора, холодна і не знає жалю» — казав їй Нед, коли вона уперше приїхала до Зимосічі тисячу років тому.

— П’ятеро, — мовив Робб, коли перед ним поставили мокрих і мовчазних бранців. — Це усі?

— Було восьмеро, — загуркотів Великоджон. — Ми вбили двох, поки ловили, а третій зараз помирає.

Робб роздивився очі схоплених.

— Знадобилося аж восьмеро, щоб зарізати двох беззбройних юних паничів?

Заговорив Едмур Таллі.

— Вони свавільно вбили і двох моїх людей, щоб увійти до башти. Делпа та Елвода.

— То не було свавілля, шановний, — мовив князь Рікард Карстарк, який мовби й не помічав ані мотузки на зап’ястках, ані крові, що стікала обличчям. — Кожен, хто стає між батьком та його помстою, сам кличе до себе смерть.

Слова його загриміли у вухах Кетлін, жорстокі й похмурі, наче гупання полкового тулумбасу. Горлянка їй всохла, мов кістка. «Це я зробила. Ці двоє хлопчиків загинули за життя моїх доньок.»

— Я бачив смерть ваших синів тієї ночі у Шепітній Пущі, — мовив Робб до князя Карстарка. — Тіон Фрей не вбивав Торгена. Вілем Ланістер не вбивав Едарда. Як ви смієте казати про помсту? Це злочинна дурість і криваве свавілля. Ваші сини загинули чесною смертю на полі битви з мечами у руках!