Слава ЗСУ!

— Халісі? — перепитав пан Джораг після довгої мовчанки і легенько торкнувся її ліктя.

Дані смикнула плечем, відмахуючись від його доторку.

— Візерис купив би стількох Неблазних, на скількох у нього стало б монет. Але ви якось казали, що я більше схожа на Раегара…

— Казав, Даянерис.

— Ваша милість, — виправила вона. — Принц Раегар вів у битву вільних людей, а не рабів. Білоборід казав, що принц сам висвячував у лицарі своїх зброєносців. Інших лицарів він теж висвятив чимало.

— Не було вищої честі для воїна, ніж отримати лицарське звання від принца Дракон-Каменя.

— Тоді скажіть мені ось що: коли брат торкався чийогось плеча мечем, то що казав йому? «Іди і вбивай слабких» або «Іди і захищай слабких»? Усі хоробрі вояки, про яких розповідав Візерис — ті, які загинули під нашими драконовими корогвами на Тризубі… вони віддали своє життя тому, що вірили у справу Раегара, чи тому, що їх купили за гроші, як худобу?

Дані обернулася до Мормонта, схрестила руки на грудях і чекала на відповідь.

— Королево моя, — повільно проказав здоровань, — ви все кажете розумно і доречно. Але Раегар програв битву на Тризубі. Він програв війну, втратив престол і власне життя. Його кров спливла течією разом із рубінами панцира, і Роберт Узурпатор переїхав його труп конем, поспішаючи до вкраденого Залізного Престолу. Раегар бився відважно, Раегар бився шляхетно, Раегар бився з честю. І Раегар загинув.

Бран II

Крізь покручені гірські ущелини, де вони торували собі шлях, не бігло жодних людських доріг. Між сірими каменястими шпилями розкинулися тихі блакитні озера — довгі, вузькі, глибокі — та зелений морок нескінченних соснових лісів. Червоно-золоті барви осіннього листя почали рідшати, коли подорожні вийшли з вовчої пущі та опинилися між старих крем’яних пагорбів, і зовсім зникли, коли пагорби перетворилися на гори. Тепер над ними височіли величезні сіро-зелені вартовини, смереки, сосни, яким кінця і краю не було видно. Підлісок був рідкий та невисокий, а підстилка складалася з темно-зеленої глиці.

Коли вони губилися — раз чи два на шляху — досить було почекати ясної, безхмарної холодної ночі й подивитися, де на небі палає Крижаний Дракон. Блакитна зірка у драконовому оці вказувала на північ — про це йому колись розповіла Оша. Згадавши Ошу, Бран заходився вгадувати, куди вона могла піти. Спершу він змальовував її у безпеці Білої Гавані разом з Ріконом і Кудлаєм за столом товстого князя Мандерлі, де пригощають стравами з вугрів та риби, гарячими пирогами з крабовим м’ясом. Потім уявляв, як вони гріються у Остань-Огнищі коло комина Великоджона. Тим часом життя самого Брана перетворилося на низку нескінченних холодних днів у кошику на спині Ходора, у мандрах угору та вниз схилами гір.

— Вгору та вниз, — інколи зітхала Мейра, коли вони долали версти шляху, — а тоді вниз та вгору. А далі знову вгору та вниз. Ненавиджу твої дурні гори, принце Бране.

— Учора ти казала, що любиш їх.

— Та певно ж люблю! Пан батько розказували про гори, але я донині жодної не бачила. Тепер люблю їх так, що аж мову відбирає.

Бран насупився, не розуміючи.

— Але ж ти щойно сказала, що ненавидиш!

— Хіба не можна відчувати і те, й інше одночасно? — Мейра простягла руку, щоб ущипнути його за носа.

— Та воно ж зовсім різне! — твердив він. — Наче ніч та день, наче лід та вогонь.

— Якщо лід може пекти вогнем, — мовив Йоджен своїм урочисто-похмурим голосом, — то чому не можуть паруватися любов із ненавистю? Хоч гора, хоч болото — а земля ж одна.

— Одна, — погодилася його сестра, — та у цих краях надто вже зморшкувата.

У цих краях глибокі ущелини рідко мали чемність бігти точно з півдня на північ. Подорожні змарнували чимало верст, рухаючись звивистими розколинами, а то й повертаючись власними слідами.

— Якби ми йшли королівським гостинцем, то вже б могли бути на Стіні, — дорікав Бран.

Він хотів швидше знайти триокого гайворона, щоб учитися літати, а відтак нудив одне і те саме з півсотні разів — аж Мейра почала дражнитися, повторюючи його докори разом із ним.

Тоді Бран придумав тиснути на інше:

— Якби ми йшли королівським гостинцем, то не знали б такого голоду.

Нижче, у горбкуватих передгір’ях, вони не відчували нестачі у харчах. Мейра чудово уміла полювати, а ще краще — бити рибу в струмках своєю тризубою сандолею. Бранові подобалося спостерігати і захоплюватися її спритністю, коли вона раптово кидала сандолю вниз і хутко висмикувала вже зі пстругом, що судомився на кінці. Нарешті, для них полював ще й Літо. Лютововк зникав майже щовечора, коли сідало сонце, а перед світанком завжди повертався, тримаючи у зубах білку або зайця.