Слава ЗСУ!

Але тут, у горах, струмки були менші й холодніші, а звірина траплялася рідше. Мейра не кидала ані полювання, ані риболовлі, та знайти дичину було дедалі важче, і навіть Літо вже не щоночі повертався зі здобиччю. Часто-густо вони мусили лягати спати з порожніми шлунками.

І все ж Йоджен уперто відмовлявся з’являтися поблизу людських шляхів.

— Де дороги, там і подорожні, — казав він своїм звичним голосом, — а подорожні мають очі, щоб бачити, і язики, щоб плескати ними по всіх усюдах про скаліченого хлопчика, його велетня та вовка, що біжить в них при боці.

Не було на світі нікого впертішого за Йоджена; тому вони й далі пробиралися дикою пусткою, щодня видиралися вище у гори, і потроху, але без упину просувалися на північ.

Бували дні дощові, бували дні вітристі, а одного разу їх застукала буря така люта, що Ходор аж волав зі страху та розпачу. У ясні дні їм здавалося, що на світі, окрім них, не лишилося живих істот.

— Невже тут нагорі ніхто не живе? — якось спитала Мейра Троск.

Вони саме обходили раптову перешкоду — стрімку гранітну скелю завбільшки з Зимосіч.

— Тут є люди, — відповів Бран. — Умбери переважно живуть на схід від королівського гостинця, але вівці свої пасуть улітку тут, на полонинах. На захід від гір, уздовж Крижаної затоки живуть роди Вуль, позаду нас серед пагорбів — Гарклаї, Гуджі, Лидоли та Нореї. Навіть тут, у горах, подекуди стрічаються Кремінці.

Бран знав, що мати батькової матері була з гірських Кремінців. Стара Мамка ще до його падіння якось казала, що то прабабчина кров змушує Брана лазити стінами й деревами. Утім, померла прабабця за багато років до його народження, ба навіть до народження батька.

— Вуль? — спитала Мейра. — Чуєш, Йоджене, хіба з паном батьком на війну не ходив якийсь Вуль?

— Тео Вуль. — Йоджен важко дихав після підйому гірським схилом. — Його ще кликали Цеберником.

— Мабуть, тому, що такий у них родовий знак, — пояснив Бран. — Три бурих цебра на синьому, облямівка з сіро-білих клітин. Князь Вуль колись приходив до Зимосічі присягнути на вірність та побалакати з паном батьком. Він якраз мав цебра на щиті. Та все ж він, мабуть, не справжній князь. А може, й справжній, тільки люди кличуть його «батьком». Так і кажуть: «батько Вуль». А ще є «батько Гудж», «батько Норей» і «батько Лиділ», хоча у Зимосічі ми кожного величаємо «паном князем».

Йоджен Троск зупинився перепочити і віддихатися.

— А чи знають ті горяни, що ми тут, на їхній землі?

— Певно, що знають. — Бран бачив, як вони дивляться — бачив не власними очима, а Літовими, гострішими, від яких нічого не ховалося. — Вони нас не чіпатимуть, доки ми не спробуємо вкрасти їхніх кіз або коней.

А й справді, не чіпали. Гірського мешканця вони зустріли один лише раз, коли раптово почався крижаний дощ, від якого довелося поспіхом шукати притулку. Зрештою притулок знайшов Літо — винюхав неглибоку печерку, сховану сіро-зеленим гіллям великої вартовини. Коли Ходор пірнув під скельний причілок, Бран побачив у глибині жовтогаряче сяйво багаття і зрозумів, що вони тут не самі.

— Заходьте грітися, — покликав чоловічий голос. — Тутечки сухо, місця усім вистачить.

Він пригостив мандрівників вівсяними коржами і кров’янкою, дав кожному ковток пива з міха, що мав при собі. Але імені свого не назвав, і їхніх теж не питав. Бран гадав, що то один з Лидолів — на кожуху з білячих шкурок він мав застібку з золота і спижу в подобі соснової шишки. А Лидоли саме й носили шишки на білій половині свого біло-зеленого щита.

— Чи далеко звідси до Стіни? — спитав його Бран, поки вони чекали припинення дощу.

— Крукові летіти недалеко, — відповів Лиділ, якщо це був він. — А хто крил не має, тому трохи далі.

Бран почав був:

— От б’юся об заклад, ми вже були б там, якби…

— …пішли королівським гостинцем! — скінчила разом із ним Мейра.

Лиділ вийняв ножа і почав стругати паличку.

— Коли у Зимосічі сидів Старк, красна діва могла пройти гостинцем у чому мати народила, і ніхто б її пальцем не зачепив. Кожен подорожній знаходив собі вогонь, хліб та сіль у корчмах і острогах. Та зараз ночі стали холодні, а дверей тобі ніхто не відчинить. У вовчій пущі никають каракатиці, королівським гостинцем нишпорять оббіловані. Питають про усіх чужих та незнайомих.

Троски перезирнулися.

— Оббіловані? — перепитав Йоджен.

— Хлопці Байстрюка. Він був помер, а тепер знову живий. Люди кажуть, добряче платить сріблом за вовчі шкури. А за звістку про декого іншого, хто теж був мертвий і воскреснув, мабуть, заплатив би й золотом.

Він зиркнув на Брана, коли доказав, і на Літа, що простягся поруч.