Слава ЗСУ!

— Щодо Стіни, — вів чолов’яга далі, — то я б туди не ходив. Старий Ведмідь повів Варту до страхолюдної пущі, а повернулися звідтіля самі круки, ще й без листів. Мати колись казали: «на чорних крилах — чорнії слова». Та як на мене, воно ще чорніше, коли птахи прилітають зовсім без слів.

Горянин поворушив паличкою багаття.

— Коли у Зимосічі сидів Старк, усе було інакше. Та старий вовк помер, а молодий пішов на південь грати у гру престолів, і нам тут лишилися самі привиди.

— Вовки повернуться, — поважно мовив Йоджен.

— А тобі, хлопче, звідки знати?

— Я бачив сон.

— Я уві сні, бува, бачу мати, яку поховав дев’ять років тому, — буркнув чоловік. — А щойно прокинуся — її нема.

— Сни бувають різні, шановний пане.

— Ходор, — мовив Ходор.

Ту ніч вони перебули разом у печері, бо дощ не припинився і тоді, коли впала темрява. Вийти з печери прагнув самий лише Літо, і коли від багаття лишилися жарини, Бран його відпустив. Лютововк не потерпав від вологи так, як люди, і його вабила до себе ніч. Місячне сяйво висріблило мокрий ліс, а сірі вершини гір залило білим. У темряві пугукали, тихо шурхали між сосен сови; проти схилів гір виднілися світлі постаті кіз. Бран заплющив очі й віддався вовчому сну, пахощам та голосам ночі.

Коли вони прокинулися на ранок, то згасли вже й жарини. Лиділ пішов, але лишив для них кілька кров’яних ковбас і з тузінь коржів, загорнутих у клапоть біло-зеленого полотна. Деякі коржі були спечені з кедровими горішками, а деякі — з ожиною. Бран з’їв одних і других, але не зміг вирішити, які йому більше смакують. Одного дня у Зимосічі знову сядуть Старки, сказав він собі. Тоді він пошле по Лидолів і відплатить їм устократ за кожен горішок та кожну ягідку.

Того дня стежка виявилася трохи легшою, а пополудні крізь хмари продерлося сонце. Бран сидів на Ходоровій спині у своєму кошику і почувався майже безтурботно. Якось він навіть закуняв, приспаний м’яким хилитанням кошика у лад з кроками велетня-стайняра та його тихим мугиканням.

Збудила Брана Мейра, легенько торкнувшись плеча.

— Дивися, — вказала вона на небо сандолею. — Онде беркут.

Бран здійняв очі й побачив широкий розмах голубих крил. Птах спочивав на вітрі, неквапно кружляв дедалі вище, а за ним жадібно спостерігали Бранові очі. Цікаво, як це — маяти у височині над світом, не докладаючи жодних зусиль? Мабуть, навіть краще, ніж лазити. Він спробував сягнути беркута, вийти зі свого пришелепкуватого скаліченого тіла, полинути до неба і з’єднатися з птахом так само, як із Літом. «Зеленовидці ж могли. І я зможу.» Він пробував ще і ще, аж поки орел не зник у золотому полуденному серпанку.

— Все, полетів, — мовив він розчаровано.

— Ще побачимо інших, — відказала Мейра. — Вони живуть тут, нагорі.

— Та мабуть.

— Ходор, — мовив Ходор.

— Ходор, — погодився Бран.

Йоджен копнув ногою шишку.

— Здається, Ходор полюбляє, коли кажуть його ім’я.

— Ходор — не його ім’я, — пояснив Бран. — Це він сам собі придумав і повторює. Стара Мамка розповідала, що насправді його звуть Вальдером. Вона бабця його бабці або щось таке.

Згадавши Стару Мамку, він засумував.

— Як гадаєте, залізняки її вбили?

Мертвого тіла Старої Мамки вони у Зимосічі не бачили. Та й загалом не бачили жодної мертвої жінки.

— Вона ж нікого не кривдила, навіть Теона. Вона просто розповідала казки. Теон не зробив би їй боляче, хіба не так?

— Дехто робить людям боляче лише тому, що хоче і може, — відповів Йоджен.

— Та й у Зимосічі всіх повбивав не Теон, — зауважила Мейра. — Надто вже багато там лежало мертвих залізняків.

Вона перекинула сандолю в іншу руку.

— Пам’ятай казки Старої Мамки, Бране. Пам’ятай, як вона їх розповідала, який мала голос. Поки ти пам’ятаєш, її часточка завжди буде з тобою.

— Я пам’ятатиму, — пообіцяв він.

Довгий час вони дерлися горою, не кажучи ані слова — намагалися не загубити криву звірячу стежку високим перевалом між двома кам’янистими вершинами. Навколо до схилів чіплялися рідкі хирляві дерева. Попереду Бран бачив крижаний блиск води струмка, що спливав з гори. Раптом він усвідомив, що слухає Йодженів подих та хрускіт глиці під ногами Ходора.

— Чи не знаєте ви якихось казок чи оповідок? — зненацька спитав він Тросків.

Мейра засміялася.

— Та певно ж, кілька знаємо!

— Так, декілька знаємо, — погодився її брат.

— Ходор, — буркнув Ходор, мугикаючи пісеньку.

— То розкажіть хоч одну, — попрохав Бран. — Поки ми в дорозі. Ходорові подобаються оповідки про лицарів. Та й мені теж.