Слава ЗСУ!

Коли місячні камені з’явилися у Сансиних вухах і навколо шиї, королева кивнула.

— Саме так. Боги мали добрість до тебе, Сансо. Ти чарівна дівчина. Яка моторошна непристойність — віддавати цю юну цноту отій бридкій потворі.

— Якій потворі? — не зрозуміла Санса.

Невже королева каже про Віласа? «Але як вона знає?» Адже ніхто не знав, окрім Маргерії та Королеви Колючок… ну хіба ще Донтос, але його можна не рахувати.

Серсея Ланістер пропустила запитання повз вуха.

— Кирею! — наказала вона, і жінки винесли її: довгу кирею білого оксамиту, обтяжену перлами. Срібною ниткою на ній було вигаптувано вишкіреного лютововка.

Санса блимнула очима і зненацька відчула моторошний переляк.

— Це знак та кольори твого батька, — мовила Серсея, поки кирею пристібали Сансі на шиї тонким срібним ланцюжком.

«Дівоча кирея. До весілля.» Санса сягнула рукою до шиї та зірвала б її, якби посміла.

— Ти гарніша, Сансо, коли не роззявляєш рота, — зауважила Серсея. — Тепер ходімо, септон чекає. І весільні гості теж.

— Ні! — вигукнула Санса. — Ні!

— Так. Ти — вихованка корони. Тепер за батька тобі править король, бо твій брат — засуджений престолом зрадник. Саме король і вирішує, кому віддати твою руку. Ти одружишся з моїм братом Тиріоном.

«Мої спадкові права» — майнула в Санси думка, викликавши нудоту. Отже, дурень Донтос — не такий вже й дурень; він усе бачив заздалегідь. Дівчина сахнулася від королеви і вигукнула:

— Ні, не буду! — «Я маю одружитися з Віласом, я маю стати княгинею на Вирії, благаю вас…»

— Я розумію твою відразу. Хочеш, то поплач. Я б на твоєму місці коси собі повидирала. Певно, що твій наречений — дрібний гидкий біс, але від шлюбу з ним ти нікуди не дінешся.

— Ви не зможете мене примусити!

— Авжеж зможемо. Ти можеш тихо піти з нами і гарненько проказати обітниці, як личить шляхетній панні. Або пручатися, верещати і вчинити таку виставу, щоб із неї реготала уся челядь. Але зрештою ти одружишся і ляжеш зі своїм чоловіком у весільне ліжко.

Королева прочинила двері. Ззовні чекали пан Мерин Трант і пан Озмунд Кіптюг — обоє у білих лускатих обладунках Королегвардії.

— Супроводьте панну Сансу до септу, — мовила королева. — Як буде треба — то й віднесіть. Але спробуйте не подерти сукню, бо вона мені чимало коштувала.

Санса спробувала була кинутися навтіч, але Серсеїна покоївка злапала її, не встигла дівчина пробігти і трьох кроків. Пан Мерин Трант подарував їй погляд, від якого вона аж зіщулилася, зате Кіптюг торкнувся її руки майже ніжно і мовив:

— Робіть, мила панно, що вам наказують. Не так воно усе погано, як здається. Адже недарма кажуть, що вовки — хоробрі істоти.

«Хоробрі.» Санса глибоко вдихнула. «Так, я зі Старків, я маю свою хоробрість.» Усі дивилися на неї такими очима, як тоді у дворі, коли пан Борос Блаунт зірвав з неї одяг. Того дня від побиття її урятував Біс — той самий, який зараз чекав на свою наречену. «Він трохи кращий за решту» — сказала вона собі, а уголос мовила:

— Я піду.

Серсея посміхнулася.

— Я знала, що підеш.

Як вони виходили з опочивальні й спускалися сходами до двору, Санса вже не пам’ятала — усю її увагу відбирало переставляння однієї ноги поперед іншої. Пан Мерин та пан Озмунд крокували поруч у таких самих світлих киреях, як у неї, лишень без перлів та батькового лютововка.

Джофрі власною особою чекав на неї на східцях замкового септу. Король сяяв сліпучою пишнотою у кармазині та золоті, з вінцем на голові.

— Сьогодні я тобі батько, — оголосив він.

— Ніякий ви мені не батько! — спалахнула вона. — І ніколи не будете!

Його обличчя потемніло хмарою гніву.

— Ще й як буду. Я зараз твій батько і можу тебе видати заміж за кого схочу. За будь-кого! Ти в мене вийдеш за свинопаса, якщо я накажу, і ляжеш під нього просто у свинячому сажі! — Зелені очі короля заблищали втіхою. — А може, віддати тебе за дружину Ілинові Пейну, га? Ото була б парочка — гицель і Старочка!

Серце Санси провалилося кудись додолу.

— Ваша милосте, — заскиглила вона, — якщо ви колись любили мене хоч трохи, благаю, не видавайте мене за вашого…

— …дядечка?

З дверей септу виступив наперед Тиріон Ланістер.

— Ваша милосте, — мовив він до Джофрі, — дозвольте хвилинку побалакати наодинці з панною Сансою. Чи не буде ваша ласка?

Джофрі хотів був відмовити, але перестрів лютий погляд матері й відступив разом з іншими на кілька кроків.

Тиріон мав на собі жупана чорного оксамиту з золотим гаптуванням, високі чоботи, що додавали йому два вершки зросту, ланцюга з рубінами та лев’ячими головами. Рубець у нього на обличчі був червоний та запалений, від носа лишилася жахлива руїна.