Слава ЗСУ!

— Ви дуже гарні, Сансо, — мовив він до неї.

— Дякую за добрість, ласкавий пане.

Вона не знала, що тут можна ще відповісти. «Чи не сказати й собі, який він показний? Та ні, він вирішить, що я або дурепа, або брехуха.» Тому Санса опустила очі й змовчала.

— Мила панно… не такого весілля бажав би я для вас. Мушу покірно прохати вашого вибачення і за нього, і за те, що воно відбувається зненацька і потай. Це мій вельможний батечко розсудив, що так буде на краще з міркувань державної ваги. Інакше б я з’явився перед ваші очі раніше. Адже я сам того бажав.

Він незграбно підсунувся ближче.

— Ви цього шлюбу не просили й не хотіли. Про це мені відомо. Я його теж не хотів. Якби я відмовився, вас віддали б за мого брата у перших, Ланселя. Може, воно й на краще — він ближчий до вашого віку, та й собою показніший. Якщо таке ваше бажання, скажіть — і я покладу край цій дурній виставі.

«Не хочу я жодного з Ланістерів» — хотіла відповісти вона. — «Я хочу Віласа, хочу Вирій, хочу цуценят, прогулянки водою, синів на ім’я Едард, Бран та Рікон.» А потім згадала, що їй казав Донтос у божегаї. «Хоч Тирел, хоч Ланістер — байдуже. Їм потрібна не я, а моя спадщина.»

— Ви дуже добрі, ласкавий пане, — покірно вимовила Санса. — Та я — підопічна престолу, і корюся своєму обов’язкові — вийти заміж з волі короля.

Тиріон роздивився її своїми різнобарвними очима.

— Я знаю, Сансо, що я не з тих чоловіків, про яких мріють юні дівчата, — тихо й лагідно мовив він. — Та принаймні я не Джофрі.

— Ви не Джофрі, — повторила вона. — Ви були до мене добрі. Я цього не забула.

Тиріон подав їй грубу руку з опецькуватими пальцями.

— Тоді ходімо і виконаймо свій обов’язок.

І вона вклала свою руку в його, а він повів її до подружнього вівтаря, де між Батьком і Матір’ю чекав септон, аби з’єднати разом їхні долі. Санса побачила Донтоса у блазенському пістрявому вбранні; лицар-дурень витріщався на неї величезними круглими очима. У білих шатах Королегвардії стояли пан Балон Лебедин та пан Борос Блаунт, але пана Лораса з ними не було. «Тут немає жодного з Тирелів» — раптом усвідомила Санса. Зате до септу напхалося вдосталь інших свідків: євнух Варис, пан Аддам Марбранд, князь Пилип Підбор, пан Брон, Джалабар Ксого, а з ними ще десяток люду. Князь Гиліс кашляв, панна Ермесанда лежала коло цицьки, а вагітна дочка пані Танди схлипувала без жодної на те причини. «Хай рюмсає» — подумала Санса. — «Може, надвечір і я сльози ливцем литиму.»

Шлюбна відправа проминула, наче уві сні. Санса зробила усе, чого від неї вимагали. Читалися молитви, проказувалися обітниці, співалися псалми, горіли високі свічки — сотні танцюючих вогників, які через сльози у Сансиних очах перетворилися на тисячі. На щастя, ніхто начебто не помітив, що вона плаче просто перед вівтарем, укрита кольорами батька. Та навіть якщо хтось і помітив, то взнаки не дав. І ось нарешті — здавалося, за одну мить від початку весілля — настав час для зміни кирей.

Як батько усієї держави, Джофрі на весіллі зайняв місце князя Едарда Старка. Санса стояла тверда і випростана, мов спис, поки його руки простягалися над її плечима і вовтузилися з застібкою киреї. Одна з долонь легенько мазнула по її грудях, трохи затрималася і стиснула одну з них. Тоді застібка розчепилася, і Джофрі хвацьким, по-королівському широким помахом скинув із Сансиних плечей дівочу кирею, вишкіряючись із утіхи.

Його дядькові повелося трохи гірше. Він тримав кирею молодої — важелезну, величезну, кармазинового оксамиту, гаптовану левами, облямовану золотим єдвабом і рубінами. Проте ніхто не подумав поставити йому бодай якогось ослінчика — адже Тиріон був нижчий за свою наречену на добрих десять вершків. Він ступив Сансі за спину, і вона відчула, як її стиха смикають за спідницю. «Хоче, щоб я стала на коліна» — зрозуміла вона і зашарілася. Руки й ноги їй захолонули — адже все мало статися зовсім не так. Санса бачила своє весілля у мріях і снах безліч разів, і завжди її наречений стояв позаду високий та сильний, накидав на плечі кирею, що уособлювала його захист і владу над нею, а тоді ніжно цілував у щоку, нахилявся уперед і скріплював застібку.

Вона відчула, як її смикнули ще раз, наполегливіше. «Ні, не буду. Чого б це мені жаліти його, коли мене ніхто не жаліє?»

Карлик смикнув за спідницю втретє, але Санса уперто стиснула губи і вдала, ніби не помічає. Хтось позаду захихотів. «Королева» — подумала Санса, — «та байдуже». Скоро вже сміялися усі, а Джофрі — найгучніше з-поміж інших.

— Донтосе, ану стань рачки! — наказав король. — Дядечкові треба пенька під ноги, бо не зможе й на власну наречену залізти!