Слава ЗСУ!

Їй начебто випадала зручна нагода вибратися назовні й вкрасти коня, та Ар’я не бачила в тому жодного зиску — однак вона могла утекти хіба що до міської брами. «Сотник нізащо мене не пропустить. А якби і пропустив, то навздогін кинеться і Гарвін, і той Мисливець із його хортами.» Якби ж вона мала мапу… хоч би подивитися, чи далека дорога від Камінного Септу до Водоплину.

Зрештою кухоль скінчився, і Ар’я закуняла. Гендрі не повернувся. Том Семиструнний співав «Два серця б’ються, як одне» і наприкінці кожного вірша цілував нову дівчину. В кутку коло вікна Лим та Гарвін стиха балакали з рудоволосою Рутою.

— …цілісіньку ніч у цюпі з Хайме, — почула вона слова жінки. — Вона і ота дівоха, що вбила Ренлі. Перебули вони, значить, утрьох, а на ранок пані Кетлін з якогось дива узяла та й відпустила його.

На цьому Рута видала горловий смішок.

«Брехня» — подумала Ар’я. — «Не могла мати такого зробити.» Раптом вона відчула гнів, сум і тугу за рідними одночасно.

Коло неї присів якийсь старий.

— Ой, яка малесенька гарнесенька бросквиночка! — Подих його смердів майже так гидко, як мерці у клітці; малі свинячі очиці обмацували її згори донизу. — А чи має моя солодка бросквиночка таке ж солоденьке ім’ячко?

Пів-удару серця вона не могла втямити, ким зараз має бути. Певно ж, не солодкою бросквинкою… але і не Ар’єю Старк… ні, не можна — тільки не тут, перед цим смердючим п’яндиголовою.

— Я…

— Вона моя сестра. — Гендрі поклав важку долоню на плече старого і добряче стиснув. — Ану дайте їй спокій.

Старий рвучко обернувся, вочевидь шукаючи сварки, та побачив статуру Гендрі й хутко роздумався.

— Сестра, кажеш? То що ж ти за брат такий? Я б свою сестру до «Бросквини» не привів. Нізащо!

Він підвівся з лави і з бурмотінням пішов геть — мабуть, знайомитися з новими подружками.

— Навіщо ти таке сказав? — Ар’я скочила на ноги. — Ти ж мені не брат!

— Та вже ж не брат, — з раптовою люттю буркнув він. — Куди нам, хамам, родичатися з вельможними панянками!

Ар’я аж сахнулася від його голосу.

— Та що ти кажеш! Хіба я про це?

— Ще б пак не про це! — Він усівся на лаву і ухопив кухля з вином у обидві долоні. — Ходи собі. Хочу вина випити наодинці. А тоді, мабуть, пошукаю оту чорняву і закалатаю її дзвіночками.

— Але ж…

— Кажу тобі, йди геть. Перепрошую ласкаву панну, коли щось не так — ми, хами, звичаїв не навчені.

Ар’я рвучко обернулася і пішла геть. «Дурний, упертий байстрюк, ось він хто.» Хай калатає чим хоче, їй байдуже.

Для спочинку їм дали кімнату нагорі сходів, під самим дахом. Напевне, ліжок у «Бросквині» було вдосталь, але їм віддали одне, хоча й величезне — воно займало трохи не всю кімнату, і засмальцьований солом’яник на ньому міг легко умістити усіх. Проте зараз Ар’я мала його цілком для себе. Справжній її одяг висів на кілку на стіні — між Гендріними та Лимовими бебехами. Ар’я зняла з себе льон та мереживо, натягла через голову сорочку, залізла до ліжка і закопалася під ковдри.

— Королева Серсея, — зашепотіла вона до подушки. — Король Джофрі, пан Ілин, пан Мерин. Дунсен, Раф і Полівер. Лоскотун, Хорт, пан Грегор-Гора.

Їй подобалося інколи переставляти імена так чи сяк — від того в пам’яті краще карбувалося, хто вони і що скоїли. «Може, хтось із них уже мертвий» — подумала вона. — «Може, висить десь у залізній клітці, а гайвороння видзьобує йому баньки.»

Сон прийшов, щойно вона заплющила очі. Тієї ночі їй наснилися вовки, що скрадалися крізь вогкий ліс, повний густих пахощів дощу, гнилля та крові. Та уві сні ті пахощі були добрі — Ар’я знала, що не мусить боятися, бо швидка, дужа і люта. До того ж її оточувала власна зграя — брати і сестри. Вони разом загнали перелякану коняку, вирвали їй горлянку і добряче побенкетували. А коли крізь хмари пробився місяць, Ар’я відкинула назад голову і завила.

Та на ранок нового дня вона прокинулася не під виття вовків, а під гавкіт собак.

Ар’я сіла на ліжку, позіхаючи. Гендрі заворушився ліворуч; Лим Лимонний Сіряк гучно хропів праворуч, проте гавкіт знадвору геть його заглушив. «Там, мабуть, із півсотні собак.» Вона виповзла з-під ковдр і перестрибнула через Лима, Тома та Джака-Щасливця до вікна. Коли віконниці розчахнулися, до кімнати разом увірвалися вітер, холод і волога — день був сірий та хмарний. Унизу на майдані гавкали собаки, бігали колами, гарчали і скавучали. Собак була ціла зграя: величезні чорні вовчури, кощаві лягаві, чорно-білі кунделі, ще якісь, що їх Ар’я ніколи не бачила — кошлаті, смугасті, з довгими жовтими іклами. Між заїздом і водограєм скупчилося з тузінь вершників; вони спостерігали, як міщани відчиняють клітку товстуна і смикають його за руки. Нарешті напухлий труп вивалився на землю, і собаки негайно на нього накинулися, відриваючи шматки м’яса з кісток.