Слава ЗСУ!

— Ти п’єш кінські сцяки, Крулерізе! — гукнув Рорж.

Але Хайме навіть не спинився, бо помирав зі спраги. Потім, щоправда, випите не втрималося усередині, і Брієнну примусили витирати блювотиння йому з бороди. Та їй було вже не звикати його порати — трохи раніше він обгидився просто у сідлі.

Одного холодного вогкого ранку, відчувши себе трохи міцнішим, він зважився на безумство: лівицею сягнув по меча дорнійця і незграбно висмикнув його з піхов. «Хай убивають» — подумав він, — «аби ж загинути у бою, з мечем у руці». Та загинути не судилося. Наскочив Пелех, перестрибуючи з ноги на ногу, спритно ухилився убік, коли Хайме спробував його рубонути. Втративши рівновагу, він трохи не впав уперед, люто замахав на блазня мечем, але Пелех крутився, пірнав і стрибав, аж поки усі Кровоблазні не зайшлися реготом з незграбних спроб його поцілити. Коли Хайме трапилося спіткнутися на камені та впасти на коліна, блазень прожогом підскочив до нього і поклав слинявий поцілунок просто йому на маківку.

Зрештою Рорж відкинув дурня убік і недбало вибив меча зі слабких пальців Хайме, поки той намагався його підняти.

— Ти мене повефелив, Квулевіве, — мовив Варго Хап, — та якфьо спвобуєф іфє бодай вав, я відніму в тебе двугу вуку, а мове, й ногу.

Опісля Хайме лежав на спині, витріщався у нічне небо і намагався забути про біль, що з кожним рухом повз догори правицею. Ніч уразила його дивною красою. В небі висів стрункий місячний серп і стільки зірок, скільки він, мабуть, не бачив за ціле життя. Просто над головою сяяв Королівський Вінець, осьде Огир ставав дибки, а онде плив Лебідь. Місячна Діва, незмінно сором’язлива, наполовину сховалася за сосною. «Чому ця ніч така гарна?» — запитав він себе. — «Як зірки можуть дивитися з неба на таке казна-що, як я?»

— Хайме, — зашепотіла Брієнна так тихо, наче уві сні. — Хайме, що ви робите?

— Помираю, — зашепотів він у відповідь.

— Ні! — заперечила вона. — Ні, ви мусите жити!

Йому закортіло сміятися.

— Та годі вже, ягідко, наказувати мені, що робити. Я помру, коли на те буде моя ласка.

— Невже ви такий боягуз?

Його трохи не підкинуло. Адже він — Хайме Ланістер, лицар Королегвардії, Крулеріз! Ніхто ще ніколи не смів кликати його боягузом. Ніде правди діти — люди знаходили багато інших слів. Кривоприсяжець, брехун, убивця… Казали, що він жорстокий, підступний, легковажний. Але боягуз?! Ніколи!

— Що мені лишається робити, окрім померти?

— Жити, — відповіла вона, — жити, боротися і чинити помсту.

Це було сказано занадто гучно — Рорж почув голос, хоча, на щастя, не розчув слова, припхався з лайкою і почав бити Брієнну ногами та репетувати, щоб тримала свого клятого язика за зубами, аби не втратити зовсім.

«Боягуз» — подумав Хайме, поки Брієнна намагалася придушити стогін. — «А чи справді? В мене відняли мечеву руку. Невже мечева рука — то все, що я мав? Усе, чим я був? Ласка божа, невже я тепер не вартий геть нічого?»

Ні, дівчисько каже правду — помирати не можна. Адже на нього чекає Серсея, він їй потрібен. І Тиріонові теж — меншому братикові, який любить його за брехню. Так само чекають і вороги: Молодий Вовк, що побив його у Шепітній Пущі, убив його людей; Едмур Таллі, що тримав його у мороці й кайданах; нарешті, оці «Хвацькі Компанійці».

Коли настав ранок, він змусив себе попоїсти. Годували його гидкою бевкою з вівса — наче якусь шолудиву шкапу — але він запхав до рота і проковтнув кожну ложку до останньої. Потім він повечеряв при заході сонця, а тоді поснідав наступного дня. «Жити» — суворо казав Хайме до себе, давлячись бевкою, — «жити заради Серсеї, заради Тиріона. Жити заради помсти. Бо Ланістери завжди платять борги.» Відрубана рука боліла, палала і смерділа. «Як приїду до Король-Берега, накажу скувати нову, золоту. І одного дня вирву нею Варго Хапові борлака.»

Дні й ночі злилися разом у одне суцільне марево болю. Удень він спав у сідлі, притиснутий до Брієнни, нюхав сморід гнилої руки, а вночі на твердому ґрунті лежав без сну і потерпав від суцільного жахіття, на яке перетворилося його життя. Незважаючи на слабкість та безпорадність, його щовечора прив’язували до дерева. Те, що його боялися навіть таким, дарувало Хайме певну холодну розраду.

Брієнну завжди припинали поряд, і вона лежала зв’язана, мов велика здохла корова, не кажучи ані слова. «Дівчисько збудувало собі усередині фортецю. Скоро її зґвалтують і спаплюжать, але душу за мурами тієї фортеці не дістануть.» Та навколо Хайме мурів не лишилося. В нього забрали руку — збройну руку! — без якої він був ніхто й ніщо. З лівиці не було жодного хісна — відколи він почав ходити, вона служила йому лише для носіння щита. Лицарем його зробила правиця; завдяки їй він був живою людиною, чоловіком і воїном.