Слава ЗСУ!

— Кепські справи? То я помру?

Кайбурн обережно натиснув пальцем і зморщив носа, коли з рани линув гнилий бруд.

— Ні. Але ще кілька днів… — Він рішуче відшматував рукав. — Гниття розповсюдилося. Бачите, яка м’яка тут плоть? Мушу все зрізати. Хоча найбезпечніше було б відняти руку трохи далі.

— Тоді помрете ви, — пообіцяв Хайме. — Почистіть пенька і зашийте його. А далі я покладуся на своє щастя.

Кайбурн насупився.

— Плече я можу вам залишити, відрізавши до ліктя, але…

— Якщо хочете щось відрізати мені від руки — то ріжте зразу і другу, бо інакше я вас нею потім задушу.

Кайбурн уважно подивився йому в вічі. Те, що він побачив, змусило його спинитися і замислитися.

— Гаразд, як скажете. Я виріжу гнилу плоть, та й годі. Спробую вбити гниття киплячим вином і припаркою з кропиви, гірчичного сім’я та хлібної плісняви. Можливо, цього буде досить. Зрештою, це ваше рішення, вам і потерпати. Зараз вип’єте макового молочка, і почнемо…

— Ні!

Обіцянки-цяцянки цілителя його не надурили — Хайме не міг дозволити себе приспати і прокинутися вже без руки.

Кайбурн аж сахнувся.

— Але буде дуже боляче!

— То я кричатиму.

— Надзвичайно боляче.

— То верещатиму так, що аж вуха позакладає.

— Може, хоч вина вип’єте?

— Того дня, коли я відмовлюся від вина, верховний септон покине молитися.

— Побожність верховного септона — то не моя турбота. А вина я вам зараз принесу. Ляжте на спину — мушу прив’язати вашу руку.

Спритно пораючись гострим ножем над мискою, Кайбурн почистив пенька руки. Хайме тим часом ковтав міцну настоянку, обпльовуючи себе згори донизу — лівиця ніяк не могла знайти шлях до рота. Утім, так було навіть на краще — просякла вином борода трохи забила сморід з рани.

Та коли настав час зрізати гнилу плоть, не допомогло вже ніщо. Хайме верещав і гатив по столі здоровим кулаком, знову і знову. А ще дужче заверещав тоді, коли Кайбурн полив пенька киплячим вином. Не зваживши на власні обіцянки і власні страхи, він на якийсь час втратив свідомість, а коли отямився, маестер зашивав йому руку голкою та кишковою струною.

— Я лишив вам клапоть шкіри, щоб нагорнути на зап’ясток.

— Схоже, ви на цьому добре знаєтеся, — пробурмотів Хайме ледве чутно. У роті від прокушеного язика чувся смак крові.

— Хто служить при Варго Хапові, той мусить звикнути до відрубаних рук та ніг. Вони за ним стелються, наче пилюка битим шляхом.

Хайме вирішив, що Кайбурн не схожий на чудовисько — зграбний, сухорлявий, ввічливий на мову, з теплими та доброзичливими карими очима.

— Як це раптом маестер опинився у товаристві «Хвацьких Компанійців»?

— Цитадель забрала мого ланцюга. — Кайбурн відклав голку. — Треба попорати ще рану в вас над оком. Вона дуже запалена.

Хайме заплющив очі й дозволив Кайбурнові з вином робити їхню справу.

— Розкажіть мені про битву. — Кайбурн мусив дізнаватися про усі новини першим, бо доглядав гаренгольських круків.

— Князя Станіса затиснули між вашим батьком і полум’ям. Кажуть, Біс підпалив навіть річку.

Хайме побачив зелений вогонь, що здіймався до неба вище за найвищі башти, почув вереск охоплених полум’ям людей на вулицях. «А я ж бачив цей сон раніше.» Виходило навіть смішно… от якби мати з ким поділитися жартом.

— Розплющте око.

Кайбурн умочив ганчірку в теплу воду і змив кірку засохлої крові. Повіка набрякла, та Хайме з’ясував, що може так-сяк підняти її до половини. Обличчя Кайбурна нависло просто над ним.

— Звідки в вас оце? — запитав маестер.

— Подарунок від дівчиська.

— Надто зухвало залицялися, мосьпане?

— Та дівка більша від мене і страхолюдніша від вас — збавте боги до такої залицятися. До речі, вам варто її оглянути — вона досі кульгає на ногу, яку я їй поранив у бійці.

— Я поспитаюся. Хто вона вам, та жінка?

— Не повірите — захисниця мого життя! — Незважаючи на біль, Хайме не зміг утриматися від реготу.

— Зараз я вам змелю різних трав, щоб ви могли мішати їх з вином від лихоманки. А назавтра прийдете знову — я вам покладу п’явку на око, висмоктати погану кров.

— П’явку, кажете? Чарівно!

— Князь Болтон дуже полюбляє п’явки, — мовив Кайбурн повчально.

— Полюбляє, кажете? — перепитав Хайме. — Кому ж і полюбляти, як не йому.

Тиріон IV

За Королівською брамою на околиці міста не лишилося геть нічого, крім болота, попелу і згорілих кісток. Але і тут, у тіні міських мурів, одні люди вже прилаштувалися ночувати, а інші — торгувати рибою з візків та діжок. Минаючи їх, Тиріон відчував на собі погляди холодних, сердитих, несхвальних очей. Утім, ніхто не смів до нього заговорити або загородити шлях, та й не дивно — адже поруч їхав Брон у масно-блискучій чорній кольчузі. «Якби я припхався сам-один, мене, либонь, уже б стягли з коня і розтрощили голову каменюкою, як тому панові Престону Зеленополю.»