Слава ЗСУ!

— Набігають знову швидше за щурів, — пожалівся Тиріон. — Одного разу ми їх уже випалили — здається, мали б зрозуміти натяк.

— Дай мені десяток золотавих, і я тут усіх до ноги винищу, — заохотив Брон. — Як будуть мертві, то вже не набігатимуть.

— Не повернуться ті, то наповзуть інші. Облиш, хай живуть… але якщо знову почнуть ладнати собі коло мурів халупи, то негайно їх розвали. Війну ще не скінчено, хай там що базікають нетямущі бовдури. — Попереду замаяла Грязючна брама. — Далебі, досить уже на сьогодні. Завтра повернемося з цеховими майстрами і обговоримо, що треба зробити.

Він зітхнув і мовив до себе: «Це ж я наказав тут усе спалити — по честі, я мушу і відбудувати.»

Насправді опікуватися відбудовою на річці мав би його дядько. Але надійний, завзятий, невтомний пан Кеван Ланістер не тямив себе, відколи з Водоплину прилетів крук зі звісткою про загибель його сина. Мартин, близнюк Вілема, теж сидів у Робба Старка в полоні, а їхній старший брат Лансель досі лежав у ліжку, потерпаючи від запаленої рани, що ніяк не бажала гоїтися. Не дивно, що втративши одного сина і не вміючи зарадити небезпеці, в яку потрапили двоє інших, пан Кеван занурився у безодню горя та жаху. Князь Тайвин завжди в усьому покладався на брата, проте зараз не мав іншого вибору, крім знову довіритися своєму синові-карлику.

Відбудова зруйнованих частин міста мала коштувати величезних грошей, та зарадити цьому ніхто не міг — адже Король-Берег був головним морським портом держави, змагатися з яким пнувся хіба що Староград. Що швидше річка знову відкриється для торгівлі, то краще. «Та де ж мені узяти стільки грошви?» Він майже засумував за Мізинцем, який рушив на північ морем якихось два тижні тому. «Він ляже у ліжко до Лізи Арин, а потім сяде поруч із нею на панському столі Долини. А я мушу вигрібати лайно, яке він лишив по собі.» Добре, хоч батько нарешті дав йому якесь важливе доручення. «Спадкоємцем Кастерлі-на-Скелі робити не хоче, зате всі дірки моєю спиною затуляє» — думав Тиріон, поки сотник золотокирейників помахом руки пропускав їх крізь Грязючну браму.

Три Хвойди досі височіли над базарним майданом за брамою, тепер уже бездіяльні; камені та барила смоли з-під них прибрали. На величезні дерев’яні башти видиралися діти, схожі на мавп у грубій домотканій одежі — вони всідалися на довгі метальні важелі й верещали один до одного.

— Нагадай мені наказати панові Аддаму, щоб поставив тут двійко стражників, — мовив Тиріон до Брона, коли вони проїжджали між двома з трьох метавок-журавлів. — Бо ще якийсь малий телепень звідтіля впаде і скрутить собі в’язи.

Раптом згори затюгукали, і просто перед ними на землі розбризкалася чимала купа гною. Кобила Тиріона стала дибки і трохи не скинула вершника.

— Утім, якщо подумати… — додав він, коли упорався з кобилою. — Хай одному холерному шмаркачеві на цих каменях макітра репне — решті буде наука.

Він перебував у чорному гуморі — не тому, що кілька дрібних волоцюжок кинули у нього лайном, а головне через те, що шлюб його перетворився на щоденну муку. Санса Старк лишалася дівою, про що, схоже, знала половина Дитинця. Коли вранці він сідав у сідло, то чув, як двоє стайниченків хихотять за його спиною, і не здивувався б, якби з ними разом захихотіли і коні. Тиріон піддав небезпеці власну шкуру, щоб уникнути обряду постілювання, бо плекав надію зберегти священну втаємниченість власної опочивальні. Але та надія швидко розлетілася на друзки. Або Санса вчинила дурість і довірилася одній зі своїх покоївок, які усі до одної шпигували для Серсеї, або Варис зі своїми пташками знову пхнув носа, куди його не просили.

Та зрештою, чи не байдуже? Все одно з нього сміялися, не криючись. Либонь, єдиною особою в Червоному Дитинці, яку цей шлюб зовсім не розважав, була його власна вельможна пані дружина. Ба навпаки — день у день нужденність Санси лише поглиблювалася. Тиріон радо проламав би стіну її чемності та спробував розрадити, як умів, але вважав те за марну справу — жодні слова-бо не могли зробити його в її очах красним, хоробрим і шляхетним лицарем з казки. «Нема таких слів, же змили з мене тавро Ланістера.» Отаку дружину йому подарували на решту його життя — а дружина, крім ненависті, не мала для нього інших дарунків.

Ночі, які вони вилежували разом у своєму величезному ліжку — то була окрема мука. Тиріон не міг спати голим, як звик раніше. Його дружину надто добре вивчили і виховали — він не чув од неї жодного слова відрази до своєї тілесної потворності. Та все ж не в силі був терпіти, коли бачив німу відразу в її очах. Тиріон наказав, щоб і Санса вдягала на ніч у ліжко сорочку. «Я її хочу» — усвідомив він. — «Так, я хочу Зимосіч, але її хочу теж, хай хто вона є: дитина, жінка чи те, чого й на світі не буває. Я хочу подарувати їй втіху. Хочу почути її сміх. Хочу, щоб вона прийшла до мене з власної волі, поділила зі мною свої радощі та горе, свою дівочу пристрасть і палку хіть.» — Вуста викривила гірка посмішка. — «Еге ж, а ще я хочу бути високим, як Хайме, і дужим, як пан Грегор Гора. Дурник мрією багатіє.»