Слава ЗСУ!

— Слово Хайме нічогісінько не варте. Що ж до Біса, то його, кажуть, у битві вдарили сокирою по голові. Твоя Брієнна ще й Король-Берега не дістанеться, як він уже лежатиме в могилі. А ще хтозна, чи дістанеться.

— В могилі?!

«Невже боги справді бувають такі безжальні?» Вона примусила Хайме клястися трохи не сто разів, але ж надії свої покладала на обіцянку його брата.

Едмур, утім, лишився глухий до її розпачу.

— Хайме довірили мені — отже, саме я мушу його повернути. Я вислав круків…

— Круків до кого? Скількох?

— Трьох, — відповів він, — аби лист напевне знайшов князя Болтона. Всі шляхи з Водоплину до Король-Берега — хоч річкою, хоч суходолом — біжать недалечко від Гаренголу. Утікачі його не проминуть.

— Гаренголу, кажеш.

Від самого слова у покоях, здавалося, запанував морок. Стисненим від жаху голосом вона спитала:

— Едмуре, ти хоч тямиш, що накоїв?

— Не бійся, про тебе я змовчав. Я написав, що Хайме утік, і запропонував тисячу драконів за його повернення.

«Дедалі гірше» — майнула в Кетлін відчайдушна думка. — «Мій брат — бовдур.» На очі накотилися непрохані сльози.

— Якщо це була втеча, — придушено мовила вона, — а не обмін бранцями, то з якого дива Ланістерам віддавати моїх доньок Брієнні?

— До цього не дійде. Крулеріза повернуть до нас, я вжив усіх заходів.

— Ти вжив усіх заходів, щоб я ніколи не побачила моїх донечок. Брієнна ще могла б довезти його живим до Король-Берега… якби на нього не полювали усі навколо! Але зараз…

Кетлін не змогла говорити далі.

— Вийди геть, Едмуре. Залиш мене.

Вона не мала влади наказувати братові, а надто в замку, який скоро належатиме йому. Але голос її не дозволяв суперечок.

— Залиш мене з паном батьком та моїм горем. Я не маю чого тобі сказати. Вийди геть. Іди!

Вона бажала лягти долілиць, заплющити очі й заснути. І молилася, щоб їй нічого не наснилося.

Ар’я I

Небо вгорі було чорне, мов залишені позаду мури Гаренголу. Дощ падав тихо, але безупинно, стікав струмками по обличчях, приглушував стукіт кінських копит. Вони їхали на північ, геть від озера, селянським шляхом, глибокі колії якого звивалися поміж сплюндрованих ланів, серед лісу, через численні струмки. Очолила похід Ар’я; вона п’ятами спонукала вкрадену коняку мчати прудкою необачною ристю і стишила крок аж серед безпеки лісової гущавини. Мантулик і Гендрі поспішали слідом у міру своїх сил та умінь. Десь далеко вили вовки, позаду чувся важкий подих Мантулика. Ніхто не казав ані слова. Час від часу Ар’я кидала погляд за плече — перевірити, чи не занадто відстали двоє хлопців, і чи не переслідують утікачів люди з замку.

Вона знала напевно, що погоня буде. Адже вона вкрала трьох коней зі стайні, мапу та кинджала зі світлиці самого Руза Болтона, вбила вартового при потерні — перетнула горлянку, коли той нахилився по стерту залізну монету, отриману в дарунок від Якена Ха-Гара. Хтось же має знайти вартового в калюжі його власної крові. А тоді ґвалт здійметься аж до неба. Розбудять князя Болтона, почнуть обшукувати всенький Гаренгол від горища до підвалу, а там уже недовго виявити втрату мапи з кинджалом, кількох мечів зі зброярні, дещиці хліба та сиру з кухні… а ще кухарчука, ковальчука і чашниці на ймення Нім… або Куна, або Арік — залежно, кого питати.

Пан князь на Жахокромі, певно ж, не поїдуть за ними власною вельможною особою. Руз Болтон лишиться у ліжку, його бліду і глевку, мов тісто, плоть густо обсядуть п’явки, і він віддаватиме накази своїм людям зловісним тихим шепотом. На лови, напевне, виїде його посіпака Вальтон, якого усі кличуть Сталевий Шкарбан з-за поножів, котрі він ніколи не знімає з довжелезних ніг. Або ж слинявий Варго Хап зі своїми горлорізами, що полюбляють себе звати «Хвацькими Компанійцями». Люди, втім, частіше кликали їх Кровоблазнями (хоча ніколи — у обличчя), а ще Відступниками, бо пан Варго мав звичку відтинати ступні, а заразом і долоні тим, хто викличе його невдоволення.

«Якщо нас упіймають, то Хап відріже нам ноги й руки» — подумала Ар’я, — «а потім Руз Болтон нас оббілує». Вона й досі, наче малий джура, мала на собі жупанчика, де на грудях проти серця був нашитий знак князя Болтона — оббілована людина Жахокрому.

Щоразу, як Ар’я оберталася, вона з острахом чекала побачити сяйво річки смолоскипів, що виливається з віддаленої брами Гаренголу або хвилюється нагорі його велетенських мурів. Але не бачила нічого: Гаренгол спав собі, а тоді й зовсім пропав у темряві, сховався за деревами.

Коли вони перетнули перший струмок, Ар’я відвернула коня убік і провела усіх геть від дороги звивистим річищем десь із пів-версти, а потім видерлася на кам’янистий берег, сподіваючись збити мисливців зі сліду, якщо вони ведуть із собою хортів. Адже на дорозі лишатися не можна. «Дорога — це смерть» — сказала вона собі. — «На будь-якій дорозі на нас чатує загибель.»