Слава ЗСУ!

«Та невже?» — подумав Давос і не відповів нічого.

— Королева схвалює моє призначення і хоче, щоб воно сталося якнайскоріше, — вів далі пан Аксель. — Навіть твій старий приятель з Лису, той пірат Саан — навіть він визнає його слушність. Ми разом із ним дещо маємо на думці. Та його милість не хоче діяти. Поразка точить його зсередини, мов чорний хробак. Усі ми — ті, хто любить короля — мусимо показати йому, що робити. Якщо ти, пачкарю, справді такий вірний його справі, то приєднай свій голос до наших. Скажи йому, що кращого за мене Правиці годі шукати. Скажи йому, і коли ми вирушимо в похід, ти матимеш нового корабля.

«Нового корабля, кажеш.» Давос уважно роздивився обличчя свого сторожа. Пан Аксель мав великі флорентівські вуха, дуже схожі на вуха королеви. З них, а також із ніздрів росло грубе цупке волосся; таке саме розкидане було у пасмах та латках його подвійним підборіддям. Носа пан Аксель мав подібного до бульби, лобика маленького, навислого над близько посадженими очицями, що дивилися ворожо і сердито. «Цей скоріше кине мене у вогонь, ніж пустить у море. Якби ж знати, чи варто погоджуватися…»

— Якщо ти міркуєш, як мене зрадити, — продовжив пан Аксель, — то прошу, згадай, що я чимало років прослужив каштеляном Дракон-Каменя. Залога цього замку — моя до останньої людини. Може, без згоди короля спалити я тебе не зможу, та хто сказав, що тобі не трапиться зненацька звалитися з муру?

Він ухопився м’ясистою долонею за Давосову потилицю, грубо підштовхнув його до поясної огорожі мосту і змусив нахилитися обличчям над дворищем.

— Ти мене чуєш чи ні?

— Чую, — відповів Давос. «І кого ж це ти смієш кликати зрадником?!»

Пан Аксель відпустив його.

— Добре. — І навіть посміхнувся. — Їхня милість чекають. Краще не затримувати найяснішу особу.

Нагорі Тулумбасу в великій круглій світлиці під назвою Палата Мальованого Столу вони знайшли Станіса Баратеона коло столу, який дав помешканню його назву — величезної дошки, вирізаної та змальованої у подобі Вестеросу, яким його знали за доби Аегона Завойовника. Коло короля стояла залізна жарівниця, вугілля в ній світилося тьмяно-червоним світлом. Чотири високі стрільчасті вікна дивилися на північ, південь, схід та захід. Надворі стояла ніч, зоряне небо було безхмарне. Давос чув шум вітру, а на відстані — звуки моря.

— Ваша милосте, — мовив пан Аксель, — з вашої волі та наказу я привів цибульного лицаря.

— Бачу.

Станіс мав на собі сірого вовняного каптана, темно-червону делію, простого чорного шкіряного паса з мечем та кинджалом. На його чолі лежав червоно-золотий вінець із зубцями у подобі язиків полум’я. Побачивши його обличчя, Давос аж заціпенів: король, здавалося, постарішав років на десять від того дня, коли Давос лишив його у Штормоламі й вирушив на Чорноводу — битися у битві, яка їх знищила. Коротко підрізану бороду короля переплітали сиві волосини; тіло змарніло трохи не на пуд ваги. Надто тілистим король Станіс не був ніколи, та зараз під шкірою в нього гуляли гострі, мов списи, кістки, що, здавалося, от-от вирвуться на волю. Навіть королівський вінець видавався надто великим для його голови. Очі скидалися на сині ями у глибоких западинах; обличчя не ховало обрисів черепа.

І все ж коли Станіс побачив Давоса, його вустами пробігла квола посмішка.

— Бачу, море повернуло мені мого лицаря риби та цибулі.

— Повернуло, ваша милосте.

«А чи знав він, що тримає мене у в’язниці?» Давос став на одне коліно.

— Підведіться, пане Давосе, — звелів Станіс. — Я скучив за вами, добрий лицарю, бо потребую доброї поради. Тієї, якої завжди чув від вас. Отже, скажіть мені чесно і відверто: якою є кара за зраду?

Слово важко повисло у повітрі. «Тяжке слово, страшне» — подумав Давос. Чи не просили його зараз засудити свого сусіда по підземеллю? А може, себе самого? «Королі знають належну кару за зраду краще, ніж будь-хто з людей.»

— Зраду? — вичавив він із себе.

— Як іще ви назвете виклик вашому королю і спробу вкрасти його законний престол? Питаю вас знову: якою є кара за зраду згідно закону?

Давос не мав іншого вибору, окрім відповісти:

— Смерть. Кара за зраду — страта на горло, ваша милосте.

— Завжди і усюди. Я… я не жорстока людина, пане Давосе. Ви мене знаєте. Вже багато років. Не я вигадав цей закон — так було завжди, від Аегонової доби й раніше. Даемон Чорножар, брати Тойни, Король-Стерв’ятник, великий маестер Гареф… зрадники завжди платили життям… ба навіть Раеніра Таргарієн. Вона була дочкою одного короля і матір’ю ще двох, але загинула смертю зрадниці за спробу відняти корону в свого брата. Бо таким є закон. Закон, Давосе — то не пуста жорстокість.