Слава ЗСУ!

— Так, ваша милосте.

«Він говорить не про мене.» Давос на мить відчув жаль до людини, яка лишилася у його цюпі в цілковитій пітьмі. Він знав, що мав би тримати язика за зубами, але втома і тривога далися взнаки, і самі собою на волю вирвалися слова:

— Князь Флорент не чинив зради, володарю.

— Невже серед перемитників побутує якесь інше слово для того, що він учинив? Я зробив його Правицею, а він побіг продавати мої священні права за миску кулешу. Він навіть обіцяв віддати їм Ширену! Єдине моє дитя він хотів віддати заміж за байстрюка, вродженого від кровозмісу!

Голос короля кипів придушеним гнівом.

— Мій брат мав хист викликати в людях вірність. Навіть у ворогах. При Перелітку він виграв три битви протягом одного дня, привіз князів Грандісона та Каферена до Штормоламу як бранців і повісив їхні здобуті в бою корогви у трапезній. Білі сарни Каферена заплямувалися кров’ю, а сплячого лева Грандісона трохи не розірвали навпіл. Та бранці сиділи під тими корогвами усю ніч, пиячили і бенкетували з Робертом. Він навіть запросив їх полювати разом. Побачивши, як вони утрьох кидають сокири у дворищі, я сказав братові: оці люди хотіли віддати тебе Аерисові на спалення, а ти даєш їм сокири до рук. Але Роберт лише сміявся. Я б укинув Грандісона та Каферена до ями, а він зробив із них собі добрих приятелів. Згодом князь Каферен загинув при Ясенбродському замку від руки Рандила Тарлі, воюючи вже за Роберта! Князя Грандісона було поранено на Тризубі; від тієї рани він за рік помер. Мій брат зумів заприязнити їх до себе, заслужити їхню любов. А я, здається, надихаю людей лише на зраду. Навіть власних кревних родичів. Брата, діда, братів у перших, дядька дружини…

— Ваша милосте, — втрутився пан Аксель. — Благаю вас, дозвольте мені довести, що не усі Флоренти слабкі у вірі та вірності престолу.

— Пан Аксель хоче, аби я знову почав війну, — мовив король Станіс до Давоса. — Ланістери гадають, що мене побито і зламано. Моє присяжне панство мене покинуло — майже усі до одного. Навіть князь Естермонт, батько моєї матері, схилився перед Джофрі. Ті нечисленні вояки, що лишилися мені вірними, втрачають дух та надію, шукають розради у пияцтві та грі, зализують рани, наче побиті собаки.

— Нова битва знову запалить у серцях вогонь, ваша милосте! — вигукнув пан Аксель. — Поразка — це тяжка хвороба, та перемога — це ліки від неї!

— Перемога… — Король скривився. — Перемоги бувають різні, пане мій. І все ж розкажіть про ваш задум панові Давосу. Я хочу знати його думку.

Пан Аксель обернувся до Давоса з таким обличчям, яке, мабуть, було в погордливого князя Бельграва того дня, коли король Баелор Блаженний наказав йому власноруч обмити вкриті виразками ноги жебрака. Та все ж каштелян підкорився наказові.

Задум пана Акселя, підтриманий Саладором Сааном, був нескладний. За кілька годин шляху під вітром від Дракон-Каменя знаходився острів Клішня — старовинний морський стіл дому Кельтигар. Князь Ардріан Кельтигар бився на Чорноводі під вогняним серцем, але потрапив у полон. Там він хутко схилив коліна, перебіг до Джофрі й наразі перебував у Король-Березі.

— Поза всяким сумнівом, він ховається від гніву їхньої милості. А тому лякається навіть наблизитися до Дракон-Каменя! — бундючно оголосив пан Аксель. — Розумно, годі й казати. Адже він зрадив свого законного короля!

Пан Аксель пропонував узяти кораблі Саладора Саана, посадовити на них людей, які врятувалися після Чорноводи — Станіс досі мав на Дракон-Камені приблизно півтори тисячі війська, з якого більше половини складало флорентівське — і стягнути з князя Кельтигара платню за зраду. Острів Клішня не мав великої залоги, зате його панські маєтності уславилися мирійськими килимами, волантинським склом, золотим та срібним посудом, коштовними келихами, чудовими соколами, сокирою валірійського булату, рогом, що викликав чудовиськ із морських глибин, скринями рубінів і бочками вина, які людина не випила б за сто років. У очах світу Кельтигар вважався неабияким скнарою, але на власні вигоди та розкоші ніколи грошей не шкодував.

— Я кажу: треба спалити замок до землі, а людей покласти під меч, — закінчив свою оповідь пан Аксель. — Засіяти острів попелом та кістками, щоб віднині там жили самі лише стерв’ятники. Нехай держава знає, що буде з тими, хто схоче від законних володарів скочити у гречку з Ланістерами!

Станіс слухав просторікування пана Акселя мовчки, повільно жуючи щелепою з боку в бік. Коли каштелян скінчив промову, король сказав:

— Гадаю, це можна зробити. Великої небезпеки немає. Джофрі не матиме сили на морі, доки князь Рожвин не приведе свої кораблі з Вертограду. Здобиччю ми зможемо на певний час купити вірність хоча б нашого лисенійського пірата Саладора Саана. Сам по собі острів Клішня нічого не вартий, але його падіння покаже князеві Тайвину, що справа моя ще не програна остаточно. — Станіс обернувся до Давоса. — Тепер ви кажіть відверто, мій добрий лицарю. Яка ваша думка про замір пана Акселя?