Слава ЗСУ!

Вона поставила срібну тацю на Мальований Стіл.

— Якщо тільки вірні та чесні люди не знайдуть мужності, аби їй протистояти. Люди, чиї серця палають вогнем.

Станісові очі застигли на срібній таці.

— Вона показала мені, князю Давосе. У полум’ї.

— Ви бачили щось у полум’ї, володарю?!

Станіс Баратеон не мав звички брехати, а надто про таке.

— На власні очі. Після битви, коли мене глитав відчай, пані Мелісандра прохала мене подивитися у вогонь комина. З димаря тягнуло, з вогню вгору летів попіл та жарини. Я витріщався на них і почувався дурнем, та вона закликала мене вдивитися глибше, і раптом… попіл, що злітав угору, був білий, і мені здалося, що то сніг, який падає. «Оце так сніговій» — подумав я. Іскри у повітрі почали кружляти, перетворилися на коло смолоскипів, і раптом я вже бачив крізь вогонь якийсь високий пагорб у лісі. Часточки попелу стали воїнами у чорному за кільцем смолоскипів, а крізь снігову хуртовину на них рухалися тіні. Незважаючи на вогонь, я відчув такий лютий холод, що аж здригнувся. І тут видіння зникло, вогонь знову перетворився на вогонь. Але те, що я бачив — воно було справжнє. Я ладен поставити на це власне королівство.

— Ви вже поставили, — мовила Мелісандра.

Гаряче переконання у голосі короля налякало Давоса аж до печінок.

— Пагорб у лісі… тіні у снігу… щось я не теє…

— Це означає, що битва почалася, — мовила Мелісандра. — Пісок спливає у годиннику дедалі швидше. Година людська на землі майже скінчилася. Ми мусимо діяти рішуче, бо інакше жодної надії не лишиться. Вестерос має об’єднатися під владою одного істинного короля, обіцяного принца, володаря Дракон-Каменя і обранця Ра-Гльора.

— Дивно якось обирає Ра-Гльор. — Король скривився, наче з’їв щось кисле. — Чому, приміром, я, а не брати? Хоча б Ренлі з його бросквиною. Уві сні я часто бачу, як із його рота пливе сік, а з горлянки — кров. Якби він виконав свій братерський обов’язок, ми б ущент розтрощили князя Тайвина і здобули таку перемогу, якою пишався б навіть Роберт. Роберт…

Він заскреготів зубами, кривлячи обличчя.

— Роберт теж приходить у мої сни. Регоче. П’є. Вихваляється. Робить те, до чого був удатний. Окрім цього, він ще мав хист битися. А я його нічим не перевершив, ані разу. Господь Світла мусив би назвати своїм поборником Роберта. То чому назвав мене?

— Бо ви — праведник, — відповіла Мелісандра.

— Праведник, кажеш. — Станіс торкнувся пальцем накритої срібної тарелі. — Праведник із п’явками.

— Так, — кивнула Мелісандра. — Мушу повторити — це неправильний, недолугий спосіб. Так не можна робити.

— Але ти присягалася, що він спрацює! — Король начебто розгнівався.

— Спрацює… і не спрацює.

— Так чи ні?

— І так, і ні.

— Не мели дурниць, жінко. Говори зрозумілими словами.

— Коли вогонь заговорить зрозумілими словами, тоді заговорю і я. У полум’ї криється правда, але її не завжди легко бачити. — Великий рубін на її горлі пив сяйво з вогню в жарівниці. — Віддайте мені хлопчика, ваша милосте. Цей спосіб певніший. Кращий. Віддайте мені хлопчика, і я зможу збудити кам’яного дракона.

— Я тобі вже казав — ні.

— Він — один хлопчик, уроджений у гріху. Одне життя проти життя усіх хлопчиків Вестеросу, а з ними і дівчаток. Життя усіх дітей, які колись народяться на землі, в усіх її царствах та королівствах.

— На цьому хлопчику немає вини.

— Своїм народженням хлопчик споганив ваше шлюбне ложе, інакше ви б могли мати власних синів. Він зганьбив вас!

— Мене зганьбив Роберт, а не хлопчик. Моя донька припала до малого душею. А ще він — мій кревний родич.

— У ньому тече кров вашого брата, — мовила Мелісандра. — Королівська кров. Лише королівська кров може розбудити кам’яного дракона.

Станіс скреготнув зубами.

— Не хочу про це чути! Драконів більше немає. Таргарієни намагалися відродити їх разів зо п’ять, але одні в дурні пошилися, а інші — вогнем спалилися. На цій богами забутій скелі досить нам і одного дурня — Пістрявчика. Тому роби свою справу, та й по тому.

Мелісандра сухо кивнула головою і відповіла:

— Яка буде воля мого короля.

Сягнувши правицею в лівий рукав, вона кинула на жарівницю жменю порошку. Спалахнуло, заревло бліде полум’я. Червона жінка узяла срібну тацю і принесла до короля. Давос бачив, як вона підіймає накривку. Під нею лежали три великі чорні п’явки, набухлі від крові.

«Кров хлопчика» — зрозумів Давос. — «Королівська кров.»

Станіс простягнув руку, пальці вхопили одну з п’явок.

— Кажіть ім’я! — заохотила Мелісандра.

П’явка крутилася у пальцях короля, намагалася вчепитися в один із них.