Слава ЗСУ!

— Але ж, — писнув Мантулик, — це зовсім поруч із Гаренголом! Ти його трохи пальцем не зачепила! А ми ж їхали цілий день!

— До Тризуба ще безліч верст шляху, — відповіла Ар’я. — Ми подолаємо їх за кілька днів. А це якась інша річка. Може, оця.

Вона вказала на одну з тонших синіх рисок, намальованих укладачем мапи і підписаних дрібненькими літерами.

— Оце Даррі, Зеленянка, Дівичка… а ось дивіться, Вербичка — може, це вона і є.

Мантулик перевів очі з риски на річку.

— А на вигляд наче більша.

Гендрі хмуро кривився, дивлячись на мапу.

— Оця, яку ти показуєш, впадає у ту іншу. Бачиш?

— Вербиця, — прочитала Ар’я.

— Хай Вербиця. А Вербиця тече до Тризуба. Ми можемо піти однією і дістатися другої, але вниз течією, не вгору. Хіба якщо ця річка — не Вербичка, а ота інша, що отут…

— Рясичний Бурчак, — прочитала Ар’я.

— Ця завертає і тече до озера, назад до Гаренголу. — Він показав пальцем.

Мантулик вирячив побілілі очі.

— Ні! Там нас точно вб’ють!

— Мусимо знати допевне, яка це річка, — оголосив Гендрі найупертішим голосом, на який був спроможний. — Бо куди ж його пхатися, не знаючи?

— Мусимо-то мусимо, але ж дізнатися годі. — На мапі сині риски були підписані, та ніхто не потурбувався написати назву на самому березі річки. — Тому не підемо ані вгору течією, ані униз, а перетнемо її та підемо на північ, як ішли.

— А коні вміють плавати? — спитав Мантулик. — На вигляд вона глибока, Аріку. Що як там є змії?

— Ти певна, що ми досі йдемо на північ? — спитав Гендрі. — Стільки пагорбів… а раптом ми десь не там звернули?

— Онде ж мох на деревах!

У відповідь Гендрі вказав на найближче дерево.

— Те дерево має мох із трьох боків. А на тому його взагалі немає. Може, ми заблукали і ходимо колом.

— Може, й так, — відказала Ар’я, — та я все одно піду через річку. А ви можете або лишатися, або іти за мною.

Вона знову залізла у сідло, не зважаючи на хлопців. Якщо не хочуть їхати з нею, хай самі шукають собі Водоплин. Та напевне, швидше їх знайдуть Кровоблазні.

Ар’я мусила проїхати трохи не версту вздовж берега, доки розшукала місце, де на її погляд переправа мала бути безпечна. Та навіть тоді кобила неохоче пішла у воду. Бурі брудні води річки з невідомою назвою текли швидко, а посередині сягали коняці вище черева. Ар’їни чоботи набрали води, але вона вперто хвицяла п’ятами кінські боки і зрештою видерлася на дальній берег. Позаду вона почула сплеск і занепокоєне іржання. «Таки рушили слідом. Добре.» Ар’я обернулася подивитися, як хлопці перебираються через воду і виникають змокрілі поруч із нею.

— Це не Тризуб, — мовила вона до них. — Кажу вам — не Тризуб.

Наступна річка була мілкіша, і подолали вони її легше. То теж був не Тризуб, і ніхто вже не опирався її наказові переправлятися.

Коли вони спинилися знову дати відпочинок коням і з’їсти ще трохи хліба та сиру, вже густішали сутінки.

— Мені холодно та вогко, — жалівся Мантулик. — Ми вже бозна-де від Гаренголу. Могли б скласти багаття і…

— Ні! — разом, як один, вигукнули Ар’я та Гендрі.

Мантулик аж заскиглив, а Ар’я кинула на Гендрі погляд спідлоба. «Проказує разом зі мною, як колись Джон у Зимосічі.» З усіх своїх братів найбільше вона сумувала за Джоном Сніговієм.

— Можна хоча б поспати трохи? — заблагав Мантулик. — Я страшенно стомився, Аріку, і дупу аж вогнем пече. Напевне, болячок понатирав.

— Матимеш гірші болячки, як тебе схоплять, — відповіла вона. — Треба рушати далі. Треба, і все.

— Але ж темно! Навіть місяця не видно!

— Лізь на коняку, не базікай.

Трусячи уперед повільним кроком у тьмяному світлі дня, що потроху згасав, Ар’я відчула, як і на неї важким тягарем навалилася втома. Спати їй хотілося не менше, ніж Мантуликові, але ж спинятися було небезпечно. Якщо заснеш, то потім розплющиш очі й побачиш над собою Варго Хапа, а з ним Пелеха-блазня, Вірного Урзвика, Роржа, Гризла, септона Юта і всіх інших його почвар.

Але за якусь годину рух коняки заколисав Ар’ю, наче немовля у люльці; очі в неї почали злипатися. Вона була навіть дозволила їм заплющитися, але відразу розчахнула знову. «Не можна спати!» — заволала вона подумки на себе. — «Не можна, не можна!» Ар’я грубо продерла очі кісточками пальців, аби трохи підбадьоритися, міцніше ухопила повід і вдарила кобилу п’ятами, пустивши у легкий чвал. Але довго не витримала — ані вона, ані коняка. За якусь хвилину вони повернулися до повільного кроку, а ще трохи згодом очі знову склеїлися і цього разу розплющуватися вже не бажали.

Очунявши, Ар’я побачила, що кобила щипає купку трави, а Гендрі трусить її за руку.